Першого квітня Катерина Савівна Віхтюк (Бакай) із села Нижнє на Деражнянщині відзначила славний 100-літній ювілей. Вона — щасливий член своєрідного «клубу довгожителів», до якого в Україні входить понад 100 000 чоловік.

Народилася Катерина Савівна в 1923 році в селянській сім’ї, де вже виховувався старший брат Антон. Її веселе і безтурботне дитинство швидко скінчилося — у 1929 році розпочалася примусова колективізація. Батько добровільно вступив до колгоспу і таким чином зумів уникнути примусового «розкуркулення» та висилки до Сибіру, але то був лише початок сталінського терору проти селян.
Як пригадує Катерина Савівна, вже у листопаді 1932-го розпочався голод. Але завдяки неймовірним зусиллям матері та батька, а також корови-годувальниці, сім’я зуміла вижити. Однак і у наступні роки чимало людей продовжували страждати від нестачі їжі, а репресії проти селян не припинялися. Найбільшого розмаху вони набули в 1937 році, коли не раз «чорні воронки» навідувалися і до Нижнього, щоб забрати чергову безневинну людину, яка зникала назавжди.
— Дуже важкі і небезпечні були ті 30-ті роки, — наголошує Катерина Савівна, — жили ми впроголодь та й одежі не вистачало, але все ж юність брала своє. Я любила читати художні книги, взимку разом з друзями ковзалася з гірки, влітку ходила до лісу за ягодами, досхочу купалася у річці, відвідувала клуб, вишивала та в’язала. Успішно закінчила Нижнянську семирічку, а згодом і середню школу у Деражні. Однак атестат не отримала, бо розпочалася війна.
Вже 11 липня 1941-го німці були в Нижньому. Завдяки одруженню з сільським парубком-сиротою Віктором Віхтюком їй вдалося уникнути відправки до Німеччини, але прийшла інша біда — в умовах німецької окупації вона втратила ще немовлятком найпершу донечку.
У березневі дні 1944 року, коли радянські війська нарешті вигнали німецьких окупантів з Деражнянщини, Катерину Савівну обрали секретарем сільради у Нижньому. Пізнавала вона секрети нової роботи через недоспані ночі, помилки і розчарування. Проте чи не найбільше її гнітила необхідність збирати з селян щорічні податки. І важко сказати, скільки кілометрів здолала вона за 34 роки свого секретарювання, пішки обходячи садиби в п’яти селах, які входили до складу колишньої сільради. Та Катерина Савівна ніколи не скаржилася на труднощі. Вона кожного заряджала оптимізмом і вірою, допомагала всім, хто звертався до неї у будь-якій справі. За свою самовіддану працю відзначена численними медалями і грамотами, але найважливішою нагородою вважає добрі відгуки односельчан…
Зараз проживає Катерина Савівна разом зі старшою донькою Євгенією. Обоє ведуть невеличке домашнє господарство, турбуються про чотирьох онуків, трьох правнуків і одну праправнучку, радіють їхнім успіхам, переживають і за невдачі. А вони, у свою чергу, пишаються бабусею, яка має унікальний талант старіти красиво і, немов тепла золота осінь, залишається світлою, радісною і душевною. У свої 100 років вона фізично активна, має гарну пам’ять, цікавиться новинами, спілкується з односельцями, влітку доглядає за домашньою птицею та квітами.
Кожного разу, коли в мене випадає щаслива нагода поспілкуватися із ювіляркою, то я намагаюся дізнатися у чому полягає секрет її довголіття, адже подолані нею життєві труднощі аж ніяк не сприяли цьому.
І ось, які фактори, на мою думку, стали визначальними: насамперед генетична спадковість, адже в її роду були жінки, які жили до 103 років; систематична фізична праця; добре тренована пам’ять; помірне харчування; спокійна і врівноважена вдача, невміння скаржитися і злитися на інших, а головне — невичерпна любов до людей.
Звичайно, вона пізнала на своєму віку чимало: і щастя, і любові, і радості. Тому в мене для Вас, Катерино Савівно, лише одне побажання: живіть якомога довше і будьте здоровою, щоб ми разом відсвяткували таку бажану перемогу над російськими окупантами!