Кажуть, жінка тримає хату за три кути, а чоловік — за один. Проте це не про подружжя Наталії та Івана Сташуків сказано. Адже чоловік розділяє з дружиною всі господарські клопоти, не цурається хатньої роботи. І завше лад, злагода та любов панують у родині.
І не віриться їм, що відтоді, як побралися, уже збігло тридцять два роки подружнього життя. А далеко одне одного не довелося шукати. Народилися і зростали в Коритному. Наталя приятелювала із сестрою Петра, тож часто бачилися. Як працював у Шепетівці, то приїжджав у рідне село. Кожна зустріч наповнювала радістю закохані серця. Мабуть, розлука додала сміливості зробити заповітну пропозицію — поєднати свої долі.
Найбільша та найочікуваніша радість для подружжя — народження доньки та сина. Діти зростали у дружній родині, де панували повага та підтримка.
— Всю роботу порали разом — розповідала Наталія Іванівна. — Чоловік із сином теж прибирали в будинку, готували їжу, та навіть корови доїли. Коли на день народження підготували мені сюрприз — купили путівку на море, то я сумнівалася, чи їхати в Одесу, якраз у червні, коли в розпалі роботи на городі. Та все ж донька мене вмовила відпочити з нею. Бо справді, не було чого непокоїтися — чоловік із сином справилися із домашнім господарством. Та ще й грядки доглянули.
Хоча, зізнається жінка, море не для неї, бо нудно, нецікаво, а от гори — ваблять і милують. Із донькою Олександрою підкорили Говерлу, а відчуття такі наче на вершині світу побували. Вже із сім’єю ходили на гору Ягідна.
Завдяки енергії та насназі Наталії Сташук вдалося відродити культурне життя на селі. От тільки спочатку концерти та святкові події відбувалися на сцені місцевої школи. І вирішило керівництво району облаштувати клуб, перебудувавши старий зерносклад. Не лише Наталія Іванівна доклала зусиль, а й її чоловік, аби переобладнати приміщення в осередок культури.
За час роботи завклубом, протягом дванадцяти років, Наталію Іванівну повсякчас підтримували рідні — чоловік сумлінно виконував роль Діда Мороза, а донька із сином теж були задіяні у масових заходах.
Зачаровувала своїм співом вокальна група «Водограй», учасником якої був Іван Сташук. Знаходив час і для репетицій, і для концертних виступів.
Усе своє життя Іван Петрович присвятив лісовому господарству. І коли щороку навесні із працівниками висаджує саджанці дерев, то на поміч поспішає і його дружина. Разом створюють красу лісу.
А ще жінка унікальна тим, що одна із небагатьох господинь щодня готує їжу в печі на живому вогні. Усі страви із полум’я, запевняє, смачніші, соковитіші та ароматніші, аніж із газової плити. Хоча, звісно, цей процес клопітний, трудомісткий, вимагає більше часу і зусиль, але вона усьому дає раду.
— Біля печі ми, всі шестеро дітей, зростали, — продовжувала Наталія Іванівна. — Наша хата щодня наповнювалася теплом і ароматом каші чи борщу, або печені і голубців та запашного хліба. Ми допомагали мамі не лише на фермі, а й поратися біля печі, набуваючи вправності й уміння…
Нині 83-річна Марія Клімчук втішена тим, що живий вогонь в оселі не згасає завдяки доньці. Вона свято береже давню родинну традицію. Адже піч вважається сімейним оберегом, а вогонь захищає рідний дім від усілякої напасті.
Рецепт випічки житнього хліба на черені Наталії Сташук дістався від матері. Умінням та секретами його приготування жінка залюбки поділилася у соціальних мережах.
І завжди приємно було чути, як діти нахвалювали страви з печі. Та й смачнішого хліба, ніж мамин, для них нема у світі.
Коли донька і син, закінчивши вищі навчальні заклади, випурхнули із рідного гніздечка, то взяли із собою тепло батьківської хати, яке і на віддалі зігріває і підтримує.
Направду, Наталія Сташук — щаслива своїми дітьми, та уже й бабуся. А ще кохана дружина, бо шанує її чоловік. Уважний, не втомлюється дарувати квіти — лісові, польові, — просто так, а не лише на день народження.
Та, на жаль, життя подружжя, наповнене радощами, затьмарила війна. Із першого дня повномаштабного вторгнення ворога неспокою та тривоги батькам додав ще й син Роман. Якраз тоді він працював у Ірпені. Все ж йому вдалося вчасно виїхати і вивезти з міста рідню. Уже через три дні Ірпінь був окупований.
— Та недовго наш Рома вдома затримався, бо вже 20 березня збирала його в дорогу. Відтоді рік минув у чеканні звісточки від Роми, а здається вічність, — мовила Наталія Сташук. — Молюся за свого синочка, за всіх захисників та за Україну. Прошу Бога, щоб уберіг усіх дітей, які обороняють нашу країну, зупинив це страшне лихо. Якнайшвидше повертайтеся, наші дорогенькі, живими. І з Перемогою!
Gismeteo 
