Для нашої сім’ї довгоочікувана і вистраждана перемога у Другій світовій війні була водночас і великою радістю, і смутком. Адже на фронті був батько і мій брат. Як ми журилися, як переживали за них, не передати словами. Кожного дня чекали і виглядали листоношу, який приносив нам того солдатського трикутника... І коли його отримували, то танцювали, стрибали, співали, сміялися і плакали. Бо ми знали, що вони ще живі.
Адже не секрет, що тодішній солдат був поганенько захищений. Крім каски, в нього не було ні того бронежилета, ні, тим більше, мобілки, яка підтримувала б дух солдата, йому ніхто не платив ніяких грошей. Він лише знав команду: «вперед», «в атаку», «ура».
І так у солдатських черевиках, в обмотках, з важкими боями, пішки пройшов радянський солдат від Сталінграда до Берліна. Поруч рухалася польова кухня, а з нею — ящик з махоркою.
А як важко працювали в тилу жінки, старики, підлітки, інваліди. Під лозунгом «Все для фронту, все для перемоги» день і ніч працювали заводи, які виготовляли зброю і техніку.
Село для фронту вирощувало хліб і до хліба. Мені, 15-річному хлопчині, дали коні, реманент, і я босоніж у полатаних штанах орав ниву, скиртував, возив снопи. А щоб зерно не осипалося, снопи возили вночі. То за ніч так уморишся, що світ не милий. А взимку, як правило, з ферм вивозили на поле гній, возили дрова на ферму, де готували для тварин їжу. Так кувалась Перемога.
На жаль, нині залишилися лічені одиниці ветеранів Другої світової. І всі вони — ці дідусі і бабусі — мають по 90 і більше років. То невже влада не може хоч трохи полегшити їм життя перед смертю, звільнити від того тарифного тягаря, щоб не платили вони за той газ і електрику. Проте у влади на це ніколи немає грошей. А які важкі часи пережили ці люди: колективізація, голодні 30-ті роки, війна, окупація, відбудова народного господарства тощо.
Я вклоняюсь і схиляю голову перед воїнами, які з 2014 року і сьогодні обороняють Україну, і перед прахом тих, які полягли за неї.
Я вклоняюсь і схиляю голову перед тими, хто звільнив землю від коричневої фашистської чуми, і тими, хто поліг у тій жорстокій війні. Могили їхні розкидані по всій Європі. Бо де ж була б ти, Європо, якби не вони...
Батькові дороги
Батькові дороги нескінченні,
Скільки в нього було тих доріг:
Польових, шосейних, повсякденних,
Завдовжки, що обійдеш увесь світ.
А одна зі сходу і на захід,
Мабуть, що найдовшою була,
Ту дорогу пам’ятав він завжди,
У яку покликала війна.
Чобітьми солдатськими протопав,
В касці, із шинеллю й котелком,
З автоматом — пішки по Європі,
Визволяв уярмлених ярмом.
Од Поділля аж до річки Одер,
Де на кожнім кроці ждала смерть,
Не щадив себе на полі бою:
Швидше б німця розгромити вщент.
Гімнастерка порохом пропахла
Від важких, виснажливих боїв,
За Тернопіль битва була жарка,
Ще жорстокіша — за древній Львів.
Від пожеж, бомбардувань — заграва
Запалила обрій навкруги,
Зустрічала воїнів Варшава,
Тих, що з перемогою прийшли.
Знов дорога далі йшла на захід
Під гарматний гул, розриви мін,
Билися з фашистами завзято,
Швидше б взяти логово — Берлін.
Та на Одері дорога обірвалась,
Переправу ще не закінчив,
Недалеко бомба розірвалась,
І осколок руку потрощив.
Госпіталь, а згодом Перемога,
Радість виривалась із грудей,
Намічалась неблизька дорога
До дружини і своїх дітей.
І прибув у сорок п’ятім, в липні,
В рідне, понівечене село,
Де застав одні нестатки й злидні,
Та дорожчого для нього не було.
Працювати влаштувавсь в колгоспі
Обліковцем — міряти поля,
Не з легких була його робота,
Та сім’я спокійно зажила.
Доля вміє іноді підкинуть
Непоправно болісну біду,
Як тоді — трагічно він загинув
У жару, купаючись в ставу.
Ця остання батькова дорога
Пролягла на цвинтар, за селом,
Залишилась матінка вдовою
Із дітьми і бідами кругом...
Я піду до нього на могилу
З квітами, що виростив в саду.
Поклонюсь, і спогади полинуть,
Ту сльозу, що забриніла, втру.