Потяг «Київ-Івано-Франківськ», ще званий «Стефанія». В купе приємна білява жінка, 50+, їде лікуватись в Моршин, вона виглядає як людина в очікуванні відпустки, балакуча, стомлена, але намагається бути усміхненою. Дізнавшись, що я працюю в секторі медицини, розповідає, що в неї системне порушення сну. Заходить він...
Військовий, ще дуже молодий, гарний, років 25-27, з великим рюкзаком, кариматом, і сумними очима людини, що повернулась з фронту в бурхливий та майже безтурботний Київ.
Наша розмова «ні про що» з жіночкою вмить припиняється.
Ми починаємо метушливо пропонувати йому все що маємо: банани, цукерки, мінеральну воду, заварну каву, бутерброди.
Він трохи ніяковіє від такого натиску материнської турботи, і я починаю його розпитувати, поки він наспіх влаштовується на верхній полиці:
- Ви в Франківськ їдете?
- Так, я вас не розбуджу раніше, сподіваюсь.
- Ви сам з Франківська?
- Так.
- Додому, до батьків?
- Мами, на жаль, вже немає..
- А звідки зараз?
- Біля Краматорська служу. Три дні в мене на все. Доброї ночі…
Через хвилину він вже спав.
Він спить вже 12 годину.
Може за рік це його найдовший та найсолодший сон?..
А ми з жіночкою перемигуємось знаками, говоримо пошепки, в тому числі попередивши провідницю, щоб слідкувала за тишею у вагоні.
Моя сусідка з самого ранку вже приготувала йому сніданок, витерла його черевики, замовила порцію кави, щоб не закінчилась на інших пасажирах, і дбайливо чекає коли він прокинеться.
Бо її сину теж 28...
І він зараз воює під Марʼянкою.
І їй дуже сильно хочеться, щоб він спав в нормальному ліжку, просто спав цим безпробудним сном молодого парубка. Щоб приїхав додому. Щоб мріяв та будував своє мирне життя.
Вона тихо розповідає про сина.
А сльози душать мене.
За цього хлопчика, який вже втративши маму, ризикував втратити країну, тому готовий втратити за неї своє життя...
За цю добру жінку, як багато жінок сьогодні, кожен день і ніч молиться за свого сина, і за всіх інших синів, що захищають нас на фронті, тому страждає на безсоння...
Сльози стоять в горлі від того, що стала свідком, як цей юнак, був огорнутий уві сні, справжньою маминою турботою.
І як одна жінка, чекаючи на свого сина, готова ділитись любовʼю з усіма українськими воїнами.
Вона виходить в Моршині.
І під подушкою юнака, який все ще спить, залишає маленьку іконку, яку вона в останній момент витягає з сумочки.
- Будь ласка, передайте йому, що зараз всі ми - його мами…
Gismeteo 
