Саме так звикла ставитися до своєї роботи начальник і за сумісництвом листоноша поштового відділення зв’язку в селі Маниківці, що на Деражнянщині, Ніна Крищуцька.

Народилася Ніна Феліксівна в Маниківцях в сім’ї листоноші та електрозварника. Батьки – Марія та Фелікс – виховали доньку та сина Павла гідними людьми, прищеплюючи свої життєві цінності – поважати людей, трудитися і жити по совісті.
Після закінчення школи в рідному селі Ніна здобула фах товарознавця продовольчих і непродовольчих товарів у Хмельницькому кооперативному торговельно-економічному технікумі. Спершу працювала в Криничному, а потім у Маниківцях у колгоспі. Та невдовзі почалися непрості часи, масове скорочення робочих місць, безробіття по всій Україні, тож Ніна Феліксівна змушена була стати на облік у центрі зайнятості. Проте доля частенько є геть непередбачуваною і може принести несподівані зміни й круті повороти. Так і сталося в моєї співрозмовниці, їй запропонували роботу на пошті. З того часу вже минув 21 рік, як Ніна Крищуцька очолює відділення поштового зв’язку в Маниківцях. Із листоношею Марією Кучинською, яка, до речі, вже чотири десятиліття працює на пошті, разом трудяться донині.
Звісно ж, специфіку роботи на пошті Ніні доводилося освоювати фактично з нуля, однак тоді їй руку допомоги простягнула Галина Трохимівна Мороз, яка сьогодні очолює Деражнянське центральне поштове відділення. Ніна Феліксівна з вдячністю згадує ті часи й тепло відгукується про пані Галину.
Понад чотириста дворів — саме стільки спочатку було в неї на обслуговуванні, загалом вона надавала поштові послуги понад трьом сотням пенсіонерів. Сьогодні ж Ніна Феліксівна обслуговує 140 людей старшого віку. Порожні будинки, як розповідає вона, залишилися сумним нагадуванням про їхніх господарів…
Але, незважаючи на нинішні непрості часи, пошта в селі працює, тож жителі можуть і комунальні платежі здійснити, і посилку отримати чи відправити, передплатити періодику тощо. Поштове відділення вкрай потрібне для людей, які проживають у селі, бо це своєрідний місток із зовнішнім світом. Адже не всі мають можливість виїздити за його межі, особливо старенькі. Тож і сімнадцятикілометровий робочий маршрут її не лякає, до всього ж звикається. Це ж не просто відстань, це шлях до людей, які люблять і чекають свою Ніну.
Життєвим дороговказом моєї героїні є віра, і для неї, зізнається, найважливішим є те, що про неї думає Всевишній. Отож і намагається жити за його заповідями.
А після трудового насиченого дня вона завжди поспішає додому, зараз якраз сезон городніх клопотів, та й господарство треба обійти. Проте ввечері обов’язково викроїть трохи часу для своєї віддушини – в’язання. Бо саме воно змушує забути всі буденні турботи й допомагає відпочити душі. Светрики, серветки, шкарпетки та ще чимало виробів створили дбайливі руки пані Ніни. Цікаво, що ще з шостого класу вона не полишає улюблене захоплення, тож її колекція виробів постійно поповнюється.
Разом із чоловіком Олександром виростили двох доньок – Інну та Світлану. Тішаться бабуся з дідусем онучкою Оленкою старшої донечки Інни, яка незабаром стане першокласницею.
Коли родина збирається разом, Ніна Феліксівна за традицією готує щось смачненьке й випікає улюблені десерти. Особливо смакують її торти «Медовий» та «Наречена», рецепти яких ми обов’язково надрукуємо в «Подільських вістях».
Так вже склалося в моєї співрозмовниці, що життя нерозривно зв’язане з вірою і Божим словом, яким вона наповнює свою світлу душу, читаючи Біблію. Жінка навчилася бачити світлі його сторони, сподіватися на краще й любити ближніх. Ось таким є рецепт щастя, яке не треба шукати, а просто проживати день із вдячністю за нього…