Українська вишивка — унікальне надбання, яке турботливо оберігають нині ті, хто прагне передати його у спадок наступним поколінням. У кожному візерунку закодована людська доля, почасти — дуже трагічна. Стібок за стібком зашивали в давнину подолянки на рушниках свій біль, тугу та... молитву. Свою особливу енергетику вишивка зберігає протягом багатьох десятиліть і навіть століть, і в цьому її цінність, адже, торкнувшись її, мимоволі занурюєшся в сиву давнину.
Великою гордістю для нас є Музей подільської вишивки та побуту в селі Маниківці, що на Деражнянщині. Це незвичайне місце — справжній скарб Хмельниччини, про який детальніше розповімо в наступних номерах “Подільських вістей”. А сьогодні увазі читачів пропонуються історії трьох вишитих рушників, які повідала завідувачка музею Наталія КИСІЛЬ.
Пара рушників і полумиски Клементини
У сім’ї Бехтів зберігаються весільні рушники, які передаються уже п’ятому поколінню. Ці рушники мають свою історію...
Колись у Деражнянському районі Хмельницької області в селі Підлісному жила надзвичайно вродлива дівчина Клементина. Крім прекрасного обличчя, мала ще й дуже довгу косу. Та була в дівчини одна вада — горб. Працювала Клементина у пана “білошвейкою”. Чудово шила, вишивала, гаптувала. Як кожна дівчина, вона мріяла про кохання та одруження, але зі своєю вадою навіть не сміла надіятися на дівоче щастя. Втім доля склалася так, що у Клімусі народилася донька. Все село думало й гадало, хто ж батько дитини?
Та тільки коли дівча стало підростати, то за своїм зростом і статурою походило лише на одного чоловіка у селі, на коваля.
Після народження дочки Клементина почала вишивати їй пару весільних рушників, бо понад усе хотіла, щоб вона була щасливою і стала на весільний рушник.
Минали роки... Клімусина донька виросла кремезною та гарною, але з такими даними їй не підходив жоден парубок у селі. Та й боялися її хлопці, бо руку мала важку.
Вже не мала надії Клімуся віддати заміж дочку та дочекатися онуків. Але пройшла по селі чутка, що у селі Бомкове з’явився безногий солдат та зате із “золотими руками”. Через самотність та горе почав пиячити. Клімусина донька, чи не зі згоди матері, пішла в Бомкове і принесла собі в мішку безногого чоловіка. Одружилися вони і брали шлюб із маминими рушниками.
Клімуся дочекалася п’яти онуків — дівчинку Ганнусю та чотирьох хлопчиків. Минали роки, і Ганна вийшла заміж за Мазура Івана, і їй, як найстаршій доньці, дісталися бабусині рушники. Вже у їхній сім’ї народилася донька Марійка. Коли їй було дев’ять років, то мама померла, а дівчинку забрала до себе тітка з Буцніва. Все, що залишилось Марії від матері, — це пара весільних рушників і два полумиски.
У 1954 році Марія вийшла заміж за буцнівського парубка Володимира Бехту, і шлюб вона брала з Клімусиними рушниками. І ось уже десять років як немає ні Марії, ні Володимира. Стоїть пусткою їхня хата, а рушники забрав син, у якого двійко дітей, і є надія, що й вони оберігатимуть родинну реліквію — Клімусині рушники. Нехай вони продовжують виконувати свою історичну естетичну функцію для подальших поколінь!
Біль вдови на полотні
У 1932 році в селі Мазники на Деражнянщині проживала вдова, в якої сталася в сім’ї велика біда. Її донька Галина померла під час пологів. Новонародженому синочкові, на превеликий жаль, не судилося пізнати маминого тепла і любові... А згорьована мати (його бабуся), як розповідали її односельці, щоб не збожеволіти, поринала у вишивання, куди й переносила свою тугу за кровинкою. Та збігли роки, і хлопчик давно вже виріс. І нині це вже старенький дідусь, як розповіла директор музею пані Наталія, живий досі. А історія про його молоду матір назавжди записана на полотні...
Унікальний обрядовий рушник
І в цьому немає жодних сумнівів, адже він привертає увагу майже кожного відвідувача музею. Реалістичні образи, які традиційно є символами сватання та весіль, захоплюють неабияк. Цей рушник вишитий Анастасією Ніколюк перед своїм сватанням ще наприкінці XIX-XX століть на Поділлі.
... Безперечно, кожна розповідь про рушник торкається душі по-особливому, бо це наша історія. У вишивці предки знаходили розраду, тамували біль і ділилися радістю... Вона точно передає нам той посил із глибини віків, який маємо зберегти й передати наступникам.
Gismeteo 
