Не звик Володимир Довгий сидіти без діла — плекає квіткову красу, захоплюється вишиванням. А ще доглядає овець, а з вовни в’яже теплі шкарпетки для захисників.
Хоча й обділений здоров’ям, але завжди намагався жити активно й повноцінно. Не забув, як засмутився, коли його, розумного та здібного, не взяли до звичайної школи. Втім до їхньої оселі невдовзі навідалася лікарка з Ізяславської школи-інтернату і запросила семирічного Володю на навчання.
Раділа Зінаїда Гаврилівна за сина, коли він став першокласником. Однак тривоги їй додалося. Про нього всі думки. Адже попервах нелегко було синові призвичаїтися до умов проживання в інтернаті. Тож частенько до нього приїжджала, аби заспокоїти, підтримати та допомогти в побуті.
У сім’ї підростали двоє доньок та син. Сподівалася Зінаїда Гаврилівна, що і новонароджений малюк теж буде здоровою дитиною, проте, вважає, що через недбалість лікарів і з ним сталася біда. Тоді діагноз ДЦП для матері прозвучав як вирок. Проте син тішив батьків не лише успіхами в навчанні, а й у спорті. Захопившись шахами, здобував призові місця на різних змаганнях.
Все ж мрія опанувати бухгалтерську справу не покидала юнака. Він вирішив продовжити навчання в університеті. Але висновок лікарсько-консультативної комісії зруйнував усі його надії та сподівання. У довідці було зазначено, що за станом здоров’я Володимир Довгий не спроможний навчатися у вищому навчальному закладі.
Попри все, не зневірився у своїх силах і, повернувшись до рідного села, завжди знаходив справу до душі. Окрім того, що допомагав батькам порати домашнє господарство, зайнявся вишиванням, плетінням макраме. А ще вирішив прикрасити свою оселю кімнатними рослинами. І забуяли на підвіконнях у горщиках пишні квіти. Теплої пори біля хати милує око барвиста клумба.
І за що не брався б Володимир Довгий, хоча й хвороба вплинула на координацію рухів, усе йому вдавалося. Прагнув навчатися чогось нового. Понад чотири роки тому опанував в’язання шкарпеток.
Скільки пар виготовив, не рахував, бо і рідним дарував, і майже все село забезпечив цими теплими речами. За покликом серця вирішив допомогти воїнам-захисникам, теж вив’язував для них шкарпетки. А вони особливі — теплі, легкі та м’які, бо виготовлені з овечої вовни. Адже Володимир Володимирович утримує та доглядає два десятки овець. Ці тварини — спокійні, слухняні та розумні уже звикли до свого господаря і стали частиною його життя. Йому подобається займатися вівчарством. Та й для нього це не було щось нове, бо від батьків перейняв це давнє ремесло.
Хоча процес створення та прядіння ниток із вовни — трудомісткий та марудний, проте Володимиру Довгому вистачає терпіння і не бракує вміння.
І вражає, і дивує Віру Володимирівну нездоланна сила духу її брата. Хоча йому випала нелегка доля, але він, переборюючи труднощі, щодня невтомно працює. Велика родина повсякчас підтримувала його починання. Брат Іван проживає у Миклашах, сестри Тамара — у Понінці, а Віра — неподалік, зосталася у рідному селі. Для рідні Володимир завжди бажаний гість.
Батькам він вдячний за душевне тепло та турботу, а мати, хвалити Богу, ще поряд. Усе її життя промайнуло у праці. Та й нині вона, 83-річна, трудиться — город обробляє, куховарить. А ще Зінаїда Гаврилівна — неабияка рукодільниця. Свою майстерність, уміння та любов до вишивання, в’язання та шиття передала дітям. Вони, зауважує, під мирним небом зростали. І це найбільша земна благодать. Однак війна знову увірвалася у життя Зінаїди Гаврилівни й обпекла жахливою звісткою — онук Максим, такий молодий, геройськи загинув. Він, відважний воїн, боронив нас, рідну землю, щоб ми мали змогу тішитися прийдешнім днем, працювати, займатися улюбленими справами. Невимовний біль, смуток, що принесла війна у родину Довгих, не вщухне довіку.
На життєвому шляху для Володимира мати стала доброю порадницею і розрадницею. А він, вдячний син, для неї на схилі літ — опора та підтримка.
Gismeteo 
