Уже понад рік Микола Лаврук боронить рідну землю від лютого та підступного ворога. Хоча він навіть не уявляв, що візьме до рук зброю і в запеклих боях захищатиме свою сім’ю, родину та Україну від посягань російського агресора.

Про військову кар’єру Микола ніколи не мріяв. Був упевнений, коли виросте, стане лікарем лікуватиме людей. Професію, яка припала йому до душі, — найважливішу та найвідповідальнішу — здобував у Львівському медичному університеті імені Данила Галицького, закінчивши Рівненське медичне училище.
Успішно пройшов інтернатуру за спеціальністю стоматолог і вирішив започаткувати свою справу, не сумнівався, що всі задуми і проєкти він реалізує.
Із дружиною будував плани на майбутнє, вірив, що їх чекає щасливе сімейне життя. Ще у студентські роки познайомився із вродливою дівчиною Наталею. Хоча обоє навчалися у різних містах, проте зустрілися у рідному Нетішині.
Найкращим подарунком долі, вважає подружжя, став їхній синочок Савелій. Раділи батьки його народженню, тішилися першими словами та самостійними кроками.
Війна, про яку знали Наталія та Микола Лавруки лише із книжок, фільмів та розповідей, зненацька уві- рвалася в їхнє спокійне та щасливе життя.
– Повірити в таке нам було вкрай складно. Зі Львова, де проживали, від- разу ж приїхали до Нетішина, – згадувала Наталя. – Чоловік поспішив до військкомату, бо вважав, що його місце серед захисників, хоча спочатку ж його, добровольця, мобілізувати не хотіли…
Микола Лаврук не з тих, хто відступиться, сховається від страшного лиха всього українського народу. Адже ще у студентські роки, під час Революції гідності, був серед майданівців, відстоюючи волю, виборюючи право жити у вільній і незалежній державі.
І все ж Микола Лаврук добився свого – поповнив ряди українського війська. Не забракло витривалості, сили духу йому пройти бойову підготовку і стати відважним воїном, який не лише тримає оборону, а й ще під шквальними обстрілами рятує життя побратимів, надаючи їм першу медичну допомогу.
Згадуючи перші дні повномаштабної війни, Наталя не приховує – не могла побороти ані страх, ані боязнь за маленького синочка. Тоді, здавалося, іншого виходу, аніж виїхати за кордон через російську агресію, не бачила. Змушена була вивезти півторарічного сина до безпечної країни, хоча це рішення далося їй нелегко.
Поляки гостинно зустріли українців і їхній доброзичливості та милосердю не було меж, все ж Наталя думками часто линула в рідний край. Згадувала студентські роки – щасливі та безтурботні, коли навчалася у Луцькому Східноєвропейському університеті. Займалася науковою роботою, її статті та нариси були опубліковані у різних літературно-художніх виданнях. А ще Наталя захопилася творчістю Лесі Українки – мужньої жінки, яка стала символом любові та відданості Україні.
Не раз у пам’яті спливали ліричні рядки геніальної поетеси про дивовижну природу рідної землі – красу України Поділля, що розкинулося мило, недбало. І наче пісенним акордом, зауважує Наталя, бриніла поезія, додаючи її наснаги до життя.
Сумувала за Україною, рідними, містечком, де народилася і зростала. І уже через три місяці повернулася до Нетішина.
Кажуть, вдома й рідні стіни допомагають, бо Наталя відразу ж знайшла заняття для душі, яке стало для неї антистресом, що відволікає від виснажливих думок, заспокоює. Вона створює своїми руками, використовуючи принтер, альбоми для дітей з іграми на липучках.
– Ці барвисті книжечки різної тематики допомагають малечі пізнавати навколишній світ, розвиваючи логіку, моторику, увагу та пам’ять, – пояснює Наталія Лаврук. – Весело граючись, можна ще й вивчити алфавіт, цифри та навчитися по складах читати. На створення дитячих книжечок для розвитку з іграми на липучках надихнув мене син. Він у захваті від них, і щодня, наче уперше, розгортає свою улюблену книжку про героїв з мультфільму.
А от альбом для малечі з іграми, де розміщено безліч яскравих деталей – овочі, фрукти, тварини, комахи, піраміди – вона розіграла за донат для ЗСУ. А зібрані кошти перерахувала для придбання автомобіля. Адже бригаді, де служить її чоловік, вкрай потрібен позашляховик для евакуації поранених із поля бою. І це не єдиний посильний вклад Наталі у Перемогу. Спільними зусиллями небайдужих людей вдалося придбати для військових і тепловізор.
Малий Савелій в оточенні турботливої матусі та великої родини не відчуває себе самотнім, та все ж сумує за татусем. Коли він приїжджає у відпустку на кілька днів, то його оченята світяться радістю. Тоді ані на крок не відходить від тата, просить, аби він обійняв його міцно-міцно і нікуди більше не їхав.
Та й Микола Лаврук хоче якомога швидше повернутися до цивільного життя, бути поряд зі своєю сім’єю. І мріє, щоб його син та діти не лякалися сигналів сирени, не здригалася від вибухів, а зростали під мирним небом. На жаль, війна не закінчилася, вона виявилася затяжною, жорстокою, принісши на рідну землю горе, страждання та руйнування. І поки його місія, запевняє, як усіх відважних воїнів-захисників, — звільнити країну від лютих ворогів.
Хай здійсняться, усі твої мрії, Миколо!