Я гуглила як безболісно зламати собі ногу, щоб Юра тут лишився надовше. Я думала перестати пити свої таблетки, щоб мене просто поклали у «дурку» і Юру відпустили до дітей. Але це все було в оті хвилини слабості. А решту часу я сильно ним пишалась. Та й собою. Що він не загинув, а я не чокнулась. І от хлопці вийшли з Бахмуту. Я вже чула по Юркиному голосі, що щось не так.

Раніше стався випадок (я викладала відео з пацаном, якому вибило колінну чашечку і ранило осколками). Вони з Юрою були двоє в пікапі коли по них прилетіло. Цікаво, що якби машина була стандартна ліворулька, то все те саме сталося б із Юрою, а пасажир був би цілий. І от Юра тягне його в укриття, а всі стоять дивляться і бояться вийти допомогти. Аж якийсь хлопчина з іншої бригади наважився прийти на поміч. Юра потім довго на всіх кричав про те, які вони боягузи. А на наступний день просто не міг говорити. Не від того, що захрип, просто не міг вимовити ані слова. Він мовчав кілька днів, потім почав потрохи вимовляти звуки. Ще за кілька днів він почав говорити дуже заїкаючись. Я бачила відчай в очах, коли він не міг сказати банальне «привіт» по відеозв’язку. Він просто дивився на мене і плакав. Два слова «все нормально» він говорив секунд 20. Затим він приловчився розмовляти повільно і затяжно. Врешті десь за тижні два все минуло. І він зрозумів найстрашнішу річ, якої боїться солдат - якщо зі мною щось станеться - мене ніхто не витягне. Я витягую всіх кого можу, а мене не витягне ніхто.
Ще розкажу вам про тих хто втомився від війни. Знаєте хто? Вони. Хлопці. До якої степені? До такої, що просто ставали посеред вулиці під час прильотів, широко розкидали руки і ноги, просто щоб отут на місці в нього прилетіло і нарешті стало легше. До такої, що коли були виходи від узкіх, хлопці ходили в розвалочку щоб вже прибило нахєр. Я не можу собі уявити стан людини, яка так робить.
Ви ж бачили пікап на якому він приїхав, правда? Так от, він їхав і просто відключився. І на швидкості злетів з дороги. Не заснув, не втикнув, а просто організм відключився. Опритомнів на узбіччі розвалений.
Нам тільки тепер почне вилазити його героїзм. В мене сьогодні просто в клініці сталась істерика. Я не знаю як то все стягнути морально. Але мушу.
Я не впізнаю його очей. Там стільки болю і ненависті до всіх і всього навкруги, що мене інколи беруть дрижаки. Коли я бачу його погляд, коли його питають: «Ну, що там Бахмут». Всі хто не загинув - сцикуни. А хто загинув - недостатньо по-геройськи це зробили. Цивільні взагалі недолюдки. Поголовно. Я розумію, що то все в нього пройде з часом, я розумію що війна в нього в голові не назавжди. Психіатр сказала, що йому треба вертати себе звідти, бо він ще там. Вдома в нас розмови тільки про війну. Від ранку до ночі. Одне і те саме. Коли намагаюсь перевести в інше річище - присікається словами, що його ніхто ніколи не зможе зрозуміти і напевне йому би було краще якби він там вмер. І що ми не переможемо ніколи, бо наші втрати це вже програш. Для мене кожна така фраза, як відро крижаної води на голову. Я гублюсь і не знаю, що говорити. Я намагаюсь жартувати і посміхатися, і навіть виходить. Проте всередині в мене просто порожня безодня.
Не ображайтесь на військових, які вам нахамили. Вони того не хотіли. Просто головою і душею вони досі там і їм дуже і дуже важко. І ми, направду, їх ніколи не зрозуміємо. Ми тут якісь донати збираємо, щось купуємо (так, це теж важливо) але ми перед ними всіма і кожним окремо в неоплатному боргу. Бо якби мені назвали ціну, за здорову психіку чоловіка - я б винесла все з хати та ще від сусідів накрала. Але ж: «А правда, що він має сто тисяч»? Має, має. Аж не знаю, що з тим багатством робити.