Добрі справи наближають Перемогу, впевнена пенсіонерка Надія Гурінь. Хоча і розкоші не знала, та й нині у неї статки невеликі, все ж жінка подарувала свій автомобіль для потреб наших захисників.

Війна знову увірвалася в життя Надії Семенівни. Адже вона народилася під час Другої світової 6 квітня 1943 року.
– Коли тільки-но визволили наш край від німецьких загарбників, то батько пішов на фронт. А як я раділа та втішалася з братами і сестрами, коли він повернувся додому, – розповідала пенсіонерка. – Хоча тато з мамою тяжко трудилися у колгоспі, але ми бідували. Найтяжчим був повоєнний 47-ий. Нас було шестеро дітей і ми завжди хотіли їсти, бо доймав голод. Мама навіть примудрилася пекти смачні палянички з вики, трави для коней, щоб лишень нас нагодувати.
Закінчивши десятирічку, Надія працювала в колгоспі. Над вибором професії не задумувалася, та щасливий випадок допоміг знайти покликання у житті. Якраз у Шепетівці започаткували дворічні курси медсестер і запросили Надію. Старанно навчалася, прагнучи опанувати важливу і відповідальну професію. І уже дипломованим фахівцем повернулася до рідної Котелянки.
– З 1966 року почала працювати у сільській лікарні. Потім перейшли в новозбудоване просторе приміщення, де було вже вдвічі більше – 50 ліжко-місць, – продовжувала Надія Гурінь. – Та все ж лікарню не вберегли від закриття, хоча й намагалися. А я продовжувала працювати, але уже в лікарській амбулаторії.
Понад 44 роки Надія Семенівна присвятила нелегкій роботі медичної сестри, повертаючи пацієнтам здоров’я та радість до життя.
Тяжкі випробування посилала доля жінці. І в її життя додалося багато смутку і печалі. Збігали дні у тузі та скорботі, коли втратила трирічну доньку Аллу та 26-річного сина Сергія. Однак любов і турбота до ближніх у серці ніколи не міліла.
Надійною опорою для Надії Семенівни став чоловік Василь Романович. І завше прагнув підтримати та розрадити свою дружину. Наче один день проминуло спільних 59 років, які подружжя прожило душа в душу. Та й уже про чоловіка Василя Романовича залишилися світлі спогади:
“Працював учителем фізкультури в місцевій школі. Його любили і поважали учні. З ними часто їздив на різні спортивні змагання, а діти старалися і перемагали. А ще був майстром на всі руки – будував дім, хлів. Куди не гляну, всюди доклав свою працю, умів змайструвати двері і вікна. Мав хист і до техніки. Коли купили автомобіль, то добре за ним доглядав. Ми обоє болісно сприйняли початок війни. Так хотів мій чоловік дочекатися Перемоги, але хвороба невблаганна, обірвала його життя…”
На жаль, війна триває – затяжна та виснажлива. Та все ж воїнам вдалося зупинити ворога своєю хоробрістю, відданістю та відвагою. “Ми завдячуємо нашим захисникам за те, що війна не дійшла до нашого краю. Вдячні за те, що оберігають наш спокій, а ми живемо у своїх домівках”.
Жінка впевнена – усіх теплих слів буде замало, тому й вирішила передати транспортний засіб для виконання бойових завдань.
Із переобладнанням автомобіля до вимог воєнного часу посприяв отець Андрій Моравський, а також доправив його на передову. А для Надії Семенівни із фронту привіз не лише бойовий стяг, який зігріває їй серце, а щирі слова вдячності та поваги.
– Такий акт щедрості не лише підкреслює вашу великодушність, а й слугує прикладом для інших. Ваша допомога Збройним силам України – важлива для усіх нації. Хай щастить у всіх добрих справах, а добро повернеться удвічі більше, – сказав у відеозверненні військовослужбовець.
Пенсіонерці допомагають долати самотність рідня, небайдужі люди, які не обминають її оселі. Хоча й пересувається з допомогою ходунків, проте добре куховарить, та й дотримується великодніх традицій – випікає паски не лише для себе, а й гостей.
Уже несила Надії Гурінь ходити до церкви, однак жінка не розлучалася з Божою книгою. У щирих молитвах невпинно просить захисту для наших воїнів, які самовіддано боронять рідну землю. І вірить, що з Божою поміччю настане мир та Перемога в багатостраждальній Україні.