Коли, понад три роки тому, познайомилася з Вітою Гонзолевською, то вона захоплено розповідала про Артемчика, називаючи сина карооким дивом. Якраз його оченята, як магнітом притягували її, коли навідувалася у дитбудинок. Тоді хлопчик, затиснувши іграшку в руках, пильно дивився на Віту. Повз нього вона не змогла спокійно пройти. Хоча й хлопчик не зронив жодного слова, проте жінка знову приїхала до нього, бо серцем відчувала — це її синочок.
Як уже поверталася з Артемом додому, то радість переповнювала її. Не було відчуття страху, бо знала: і донька, і батько підтримають її в усьому. Так воно й сталося — рідні Віту ні разу не розчарували. Діана, восьмикласниця, допомагала братику призвичаїтися до домашнього побуту, пізнавати світ. Невдовзі Артемко, який боявся навіть підійти до черепахи Фіони та виходити на подвір’я, переборов страх і почав доглядати за своєю улюбленицею, а ще й із сусідськими дітлахами подружився.
Дивилася Віта, як батько бавиться з Артемчиком, як іде з ним на прогулянку в ліс, то й натішитися не могла. Бо ж він прийняв чужу дитину і піклувався про неї, як про рідну. “Це мій перший онук”, — хвалився сусідам.
Звісно ж, Віті, як і кожній жінці, хотілося, щоб поряд було надійне чоловіче плече, на яке можна було б спертися, але шлюб виявився надто крихким. Тож про своє раннє й невдале заміжжя жінка згадує неохоче. Хоча після розлучення встигла чимало, надолужуючи прогаяне: заочно навчалася в університеті, а вечорами до пізньої ночі вишивала бісером. Ніколи не засмучувалася, що сама виховує доньку, а навпаки, намагалася любов’ю та увагою ще й компенсувати Діані відсутність батька. Раділа її старанню і наполегливості, бо донька тішила шкільними успіхами, ще у музичній школі навчалася. Та все ж Віта мріяла про синочка, якого так і не народила. Тоді вирішила — візьме того хлопчика, який залишився без піклування рідних, і стала матір’ю для Артемчика.
Нещодавно знову зустрілася з Вітою Гонзолевською у селищній раді, де вона працює. І жінка здивувала мене новиною, усміхаючись сказала: у неї з’явився ще син Костик.
Як дізналася, що Костю, брата Артема, теж не обминула сирітська доля, і він перебуває у дитбудинку, то жаль охопив жінку. Не гаючи часу, поїхала, щоб з ним познайомитися. Якраз до дня Святого Миколая встигла оформити опікунство, зробивши подарунок своїй сім’ї. Була упевнена — донька, як завжди, зрозуміє її, тож за неї була спокійна. І справді, Діана, узявши Костю за руку, терпляче пояснювала хлопчику, що вона його старша сестра, яка завжди піклуватиметься про нього. Артем, який уперше побачив свого Костика, не відразу повірив, що це його брат, хоча зрадів
появі, бо, сказав, коли малий підросте, буде з ним ганяти м’яча.
А от батька Віти вдома не було — гостював у знайомих. Коли ж повернувся і побачив дворічного хлопчика, то чомусь був упевнений — його залишила сусідка, попросивши, щоб донька за ним наглянула. Як дізнався, що Костя — брат Артема й перебував у сиротинці, то здивувався, як такий гарний хлопчик став зайвим для рідної матері. А доньку похвалив за добре серце. Є у Кості уже свій дім. “Якось упораємося з хлопчиськами, щоб лише здоровенькі нам росли,” — підбадьорив доньку.
А малий Костя довго не міг повірити, що в нього розпочалося геть інше життя. Коли ж Віта відводила його у дитсадок, то він слізно просив, аби не забула про нього. Нині уже трирічний хлопчик не хвилюється, що втратить рідних і залишиться сам. “Мамусю, я тебе чекатиму”, — каже вранці Віті, бо знає, що вона поспішає на роботу.
Хоча 36-річна Віта, як мовиться, сама тримає чотири кути у домі, та все ж зважилася узяти на виховання двох хлопчиків і стала для них турботливою матір’ю. І їй так хочеться, сказала мені, щоб якомога більше сиріт знайшли своїх батьків, бо родинне тепло ні з чим не порівняти.
Gismeteo 
