З погляду стороннього це дуже довгий шлях, який суджено пройти не кожному. А вона, оглядаючись на прожиті роки, каже, що пронеслися вони так швидко, наче прудкі коні. Сьогодні Ользі Онуфріївні Гусарчук особливо часто згадується важке дитинство, якого, по суті, й не знала. Їй було лише п’ять, коли не стало мами. Батько намагався давати раду і в домашньому господарстві, і в колгоспі, але лише його рук на все не вистачало. Маленька Оля стала йому помічницею. Тато — до хліва, худобу порати, а вона підкидає солому в пічку, слідкує, щоб таке-сяке вариво кипіло. А далі потрошки й сама заходилася куховарити, дарма, що до столу ледь доставала.
— Змогла закінчити чотири класи. І хоч вчитися я любила, та щоб продовжити навчання, треба було добиратися до інших сіл, у нашому — старшої школи не було, — розповідає Ольга Онуфріївна. — І я мусила йти на роботу в колгосп. Спочатку підсобляла: воду носила, помагала, де скажуть. А пізніше вже записали в ланку. Ой і важка була то праця. Вже сніг упав, а ми рвемо буряки, на машину закидаємо. А потім ще й на відкритому кузові додому їдемо. Якось мене так сильно прихопило від тих протягів, що головою поворухнути не могла...
Більш як двадцять років проробила в ланці, а далі здоров’я підвело, мала важкі ускладнення.
У ті часи, правда, майже все село працювало в колгоспі. Мій батько, Онуфрій Ковальчук, також. Він дуже любив поле, і агрономія була його захопленням на все життя. І чоловік мій, Михайло, трудився в господарстві водієм, трактористом, був і бригадиром тракторної бригади. Шістнадцятилітнім його вивезли до Німеччини, але вдалося втекти, потрапив до наших військ і вже після цього його мобілізували. Повернувся з війни до рідного села Клинини аж у 1950 році.
Все наше спільне життя минуло в праці, — продовжує розповідь Ольга Онуфріївна. — Вдома — город, худоба, в колгоспі, коли збирали врожай, — ні вихідних, ні свят. На току, бувало, й ночами зерно віяли, засипали в комори.
Разом із чоловіком виростили двох дітей — сина Олександра і доньку Галину, добрих і милосердних людей. Останніх десять років Галя біля мене. Переїхала з Києва, щоб бути мені опорою, щоб в усьому допомагати. І хоч Галинці моїй теж довелося сьорбнути лиха — загинув син, а мій онук — Сергій, помер потім її чоловік, а вона тримається, не падає духом. Ні на кого зла не має, ні з ким не свариться — така вже в неї вдача. І хоч і зараз у неї багато переживань, бо ж зять Ігор — у ЗСУ, а вона всю сім’ю підбадьорює, не дозволяє плакати, журитися. Каже, треба вірити в краще.
— Думаю, ця риса характеру в мене від батьків, — підтримує розмову й сама пані Галина. — І мама, і тато, на жаль, вже покійний, зберігали оптимізм за будь-яких обставин. Бути активною, цікавитися усім, йти до людей із відкритою душею — так навчали мене і такі настанови я давала й своїй доньці.
І тепер мама, хоч і не може, з двома паличками пересувається, а не було й дня, щоб не вийшла на город, не перевірила, що і як росте. То там смикне бур’янець, то там… Дуже любить вона тварин. Кілька разів перепитає, чи їли-пили наші котики. Добре, що в мами у таких поважних літах збереглася хороша пам’ять. Вечорами згадує минуле і багато цікавого мені відкривається з життя родичів, батьків, нашого села у воєнні та повоєнні роки.
А я захоплююся розведенням троянд, — додає Галина Михайлівна. — Люблю квіти, а вони, виходить, люблять мене, бо який пагінець у землю посаджу, він проростає. Думаю, коли робити щось з душею, все вдається.
У день 95-річного ювілею, щоб привітати старійшину роду Ольгу Онуфріївну, в Клинини на Волочищині з’їхалися представники різних поколінь цієї дружної родини. Многих і благих літ також бажали ювілярці односельці. А Ольга Онуфріївна у день свого народження просила Бога дочекатися дня, коли над усією Україною зійде мирне сонце.
Gismeteo 
