Уже багато років Галина Мартинюк дбає про дозвілля односельців, збагачує їхній мистецький світ. Однак війна змусила її, завідувачку сільського клубу, опанувати кравецьке ремесло, аби відшивати одяг для військових та виготовляти для них ще багато корисних речей.
До вибору професії Галину надихнули батьки, які працювали керівниками сільських клубів. Вирішила продовжити їхню справу, досконало її осягнути до найменших дрібниць та тонкощів. Навчалася у Кам’янець-Подільському училищі, нині вже коледж культури і мистецтв.
Та й не дивно, що Галина Мартинюк стала берегинею української пісні, бо зростала разом із нею. У спадок від матері дістався їй гарний голос. У домі часто звучала не лише українська пісня — ніжна прониклива до глибини душі, а ще й музика зачаровувала. Адже Іван Іванович, глава родини, однаково віртуозно грав і на баяні, і на гармоніці.
— Для мене батьки — не лише наставники, порадники, а й взірець в усьому — розповідала Галина Іванівна. — Та і мені мріялося створити таку сім’ю, як у них, де повага, злагода, взаєморозуміння ніколи не вичерпуються. І через 28 років подружнього життя можу сказати, що я не помилилася, побравшись із Олександром. А як раділи, коли сьомого травня 1999 року з’явилося аж двоє онуків — у нас народилася донечка Валентина, сім’я брата поповнилася синочком Олексієм.
Хоча й подружжя Олена та Іван Іванови відзначили золоте весілля, обом за сімдесят, все ж продовжують співати в гурті «Надвечір’я». Часто виступають перед земляками, даруючи їм неповторні миті прекрасного. «В репертуарі «Надвечір’я» чимало народних пісень, які створені у давні часи, — зауважує Галина Іванівна. — І я вдячна батькам, що вони їх відродили, передавши яскравий український колорит».
Помічниками на ниві культури ще й стали її діти — Валентина та Михайло. Вони залюбки співали, танцювали, декламували на сцені, були залучені у святково-обрядових дійствах. Хоча і не стали професійними артистами, втім, кожен своєю працелюбністю досягнув успіхів в улюбленій професії.
У 2018 році Галина Мартинюк створила вокальний ансамбль «Намисто». Дружину підтримав її чоловік Олександр, теж залюблений у мелодійну українську пісню. Хоча і нелегка в нього служба, але завжди поспішав на репетиції у сільський клуб. Кожен виступ для подружжя перед глядачами залишив незабутній та приємний спогад.
— Та й нині, у нелегкий час, продовжуємо разом співати, бо українська пісня додає сил долати труднощі, зцілює від зневіри, мотивує на добрі справи, — каже Галина Мартинюк. — Із початком повномасштабної війни наше життя не зупинилося. От тільки ще додалися волонтерські клопоти…
Всидіти без діла, коли рідна земля охоплена вогнем, і не намагалася. Вирішила шити форму для військовослужбовців, якої тоді не вистачало. Галину Мартинюк підтримали небайдужі жінки. І закипіла робота — спочатку одягнули односельців, які йшли боронити рідну землю від ворога, а невдовзі працювали на запити.
Сідали за ножні швейні машинки невтомні «Більчинські жіночки» (так назвали свою волонтерську організацію) навіть коли вимикали світло, і працювали з ліхтарями. Не лише кількість відправленої допомоги на фронт вражає, а її різноманітний асортимент. Зігрівали воїнів не тільки молитвами, а й теплими подарунками — спальними мішками, флісовим одягом, комплектами термобілизни, валянками. Дбали і про поранених, які лікуються у госпіталі, шпиталі, віддаючи їм адаптивний одяг. Їхні різноманітні вироби балаклави, плитоноски, рукавиці, шкарпетки (все й не перелічиш!) волонтери фонду «Неймовірні люди» доправляли по всіх лініях фронту.
— Приємно, коли люди нам довіряють, донатять на тканину, вдячні за працю справжніх майстринь. Це швачки Ольга Тацин, Марія Каленічина, помічники Тетяна Царук, Тетяни Дмітрієва. А найбільша радість для нас усіх, коли бійці звітують за отримані подарунки, надсилаючи світлини, — продовжує Галина Мартинюк.
Для «Більчинських жіночок» кожний фініш — це, по суті, старт, який наближає Перемогу. І вони продовжують трудитися, дивуючи своєю невтомністю та згуртованістю, аби полегшити тягар фронтового життя нашим відважним захисникам.
Gismeteo 
