На сільській вулиці вгледіла школярочку. Дівчинка так повільно йшла, чеберяла ніжками, що, здавалося, вона й до сутінків шляху не здолає.
— Чому додому не поспішаєш? — зупинившись, запитала дівчинку. — Напевно, двійку отримала.
Її серйозне і заклопотане личко враз розквітло від посмішки. “Не вгадали! Дванадцятку несу,” — похвалилася дівчинка. Але зажурилася: нікуди квапитися, коли хата на замку, а маму чекатиме у тітки Оксани.
Якраз вона з подвір’я виглядала маленьку школярку і зраділа, коли її побачила, адже Настя забарилася.
— Сусідка Ніна просила наглянути за донькою, бо ще вранці поїхала у Красилів. Нема на кого залишити дитину, сина мобілізува-
ли, а чоловік услід за ним пішов добровольцем, — розповідала Оксана Данилюк, підійшовши до редакційного автомобіля. — А мій, хвалити Бога, повернувся, таки вдалося йому із Дебальцевого вийти. Он за хатою дрова рубає. А в селі завжди робота знайдеться. Тяжко без чоловічих рук, а Ніна з донькою зосталася. Вона з Рівненщини. Відколи у невістки прийшла, відтоді й дружимо.
Згодом уже в мами Насті Ніни допитувалася, як її доля звела з подолянином Олександром Сердечним. І жінка розповіла, що зі своїм судженим зустрілася на харківському заводі, бо обоє там працювали. Не сподівалася тоді Ніна, що разом йтимуть по житті. Бо після знайомства Саша наче крізь землю провалився. Від подруги дізналася: поїхав у Чорнобиль на підмогу ліквідаторам. А потім ще довго лікувався, адже вхопив радіації понад норму.
Коли Олександр одужав, то відразу ж розшукав Ніну й здивував її своїм зізнанням. А як побралися, він вирішив повернутися у рідне село. Ніна не перечила, хоча тоді так хотілося переїхати до своїх батьків у Костопіль. Як-не-як райцентр, проте змирилася, бо, як кажуть, куди голка, туди й нитка тягнеться.
А час швидко збіг — уже й син Сашко з армії повернувся, і донька Наталя заміж вийшла, поїхала із села. Найменша Настуся восени збиралася до школи. Проте війна, здавалося, така далека, увірвалася у життя її родини. Із тривогою проводжала сина. Уже рік минає, як він в АТО. Хіба ж для війни його народжувала, сподівалася, що він невістку приведе. А ще тоді була поміч від чоловіка, та і він записався добровольцем. Приховував від дружини, що їздив у військкомат, аж поки не отримав повістку.
— Встиг лише буряки засіяти, бо уже 29 квітня, торік, збирався в дорогу, — продовжувала Ніна. — Сказав лише, що не міг спокійно сидіти вдома, коли його син ходить під кулями. Довелося мені з Настусею садити картоплю — я копаю, а донечка у ямки закидає.
Восени журилася жінка, що зима не за горами, а у шопі залишилася лише трісочка. “Якби не син, то, напевне, замерзли б. Відпустив його командир у коротку відпустку. Коли приїхав, то і дров нарубав, і у хліві порядки понаводив”.
Без господарства, запевняє жінка, у селі, хоч пропадай. Їй без помічників нелегко, але тримає корову, є порося й різна птиця. За клопотами, каже, зажура не так доймає. А от увечері спасу від неї нема. Прикипить до телевізора, й дивиться новини, а сльози котяться градом. Бо ж син неподалік Горлівки, у Зайцевому. А на Донецькому напрямку обстрілюють безперестанку.
— Хоча й син, коли телефонує, то нічого не розповідає, а я ж знаю — там війна і немає ніякого перемир’я. Чоловік на Луганщині біля Попасної, де теж не припиняються обстріли, — бідкається Ніна.
Не стримує сліз жінка, коли розповідає про двох своїх Сашків. “Не плач, матусю”, — намагається заспокоїти її донечка. Настуні так шкода, що тато з братом на Святвечір не скуштують куті, солоденької з родзинками. Їй так хочеться, щоб вони якнайшвидше повернулися додому і зібралися за святковим столом.
Ось такі прості й невибагливі різдвяні бажання у першокласниці Настуні Сердечної, в якої не так багато іграшок та й не часто вона ласує солодощами. Для неї найголовніше, щоб мама не засмучувалася й частіше усміхалася.
Повертайтеся живими, наші захисники.
Gismeteo 
