Коли, п’ять років тому, Віктор Цирульник став вдівцем, то був упевнений – йому самотності не уникнути. Щоправда, донька Надія кликала до себе, переконувала, що у міській квартирі буде ліпше і затишніше, та він не погодився покинути рідне село.
— А що на поверхах робити? Нудьгувати? Мені і вдома добре, — відповідав їй Віктор Панасович.
Із неспокоєм у душі покидала оселю батька. Та хіба часто до нього навідаєшся із Хмельницького аж у Пилявку? А він від свого не відступиться.
Зі своїми тривогами поділилася з чоловіком. Обидвоє думали-гадали, як знайти вихід із непростої ситуації, аби батько не відчував себе покинутим. І вирішило подружжя Надія та Микола Хомутовські купити будинок у Старій Синяві і поселитися в ньому. Вдалою виявилася покупка, бо дім розташований у мальовничій місцині, неподалік річки. А найголовніше, зауважує Надія Вікторівна, батькові сподобалося: приїхав погостювати лише на кілька днів, а уже понад три роки минуло.
Віктору Панасовичу ніколи не хотілося покидати рідного села. Пригадав, як ще у 39-му році назавжди прощався із Пилявкою. Тоді його батьки надумали виїхати на Далекий Схід із сімома дітьми. Мабуть, сподівалися, що знайдуть для них кращу долю. Забрали із собою все нажите майно, навіть корову привели у товарний вагон. Добиралися довго, тоді Віктору здалося, що він опинився аж на краю світу і уже ніколи не повернеться в Україну. Проте, пригодився у Пилявці, де народився і зростав. Але спочатку була важка й виснажлива дорога до Перемоги, яка розпочалася у 42-му році. Від Харкова зі зброєю в руках визволяв рідну землю від окупантів, а потім Віктора Цирульника призначили командиром розвідки.
Не раз пробирався у тил ворога зі своїми бойовими товаришами. «І не було ніякого страху. Нам вдавалося завжди вислизати навіть з-під носа німців, — пригадував фронтовик. – А от у бою під Варшавою не вберігся. Поряд вибухнув снаряд. Був поранений в обидві ноги, зачепило і живота. Оперували мене в госпіталі аж у Баку. Там і вручили мені бойові нагороди: медаль «За відвагу» та орден Вітчизняної війни».
Після тривалого лікування поїхав Віктор до своєї родини у Владивосток. Проте на чужині у нього не склалося сімейне життя та й роботу до душі не знайшов. От і вирішив повернутися в рідну Пилявку. Зійшовся з вдовою Марією, разом з нею хату збудували. Трудився у колгоспі і трактористом, і комбайнером.
— Наша сім’я не бідувала, бо батьки тяжко працювали, — розповідала Надія Вікторівна. — Тримали велике господарство, щоб допомогти нам, дітям. Ось так і минуло їхнє життя у щоденній праці. Мами уже нема, а я радію, що тато з нами. У жовтні, торік, йому виповнилося дев’яносто років. І не сподівалася, що гості прийдуть у хату – і сусіди, і керівник району, щоб привітати батька. Навіть спокійніше стало на душі – у селищі ми не чужі. Люди привітні, та й сусіди трапилися доброзичливі. Ми не нудьгуємо — порпаємося у землі, є поросятко, різна живність.
Щоранку, за будь-якої погоди, Віктор Панасович вирушає на прогулянку до річки. І мені радить не засиджуватися на дивані біля телевізора, який забирає здоров’я, а якомога більше ходити. Старість, вважає довгожитель, у нього щаслива, бо ще тримається на ногах і зігрітий теплом турботливих дітей – доньки і зятя.
Gismeteo 
