Здавалося б, клопотів у подружжя Андрія та Наталі Михальчуків вистачало — виховували троє дітей. Проте після телефонного дзвінка із районної лікарні їхня родина поповнилася синами і донькою. Відтоді збігло понад десять років. Окрім радісних спогадів про дітей, які підростали, залишалися гіркі та щемливі.
А розпочалося усе із Андрійка, який потрапив у районну лікарню, бо був для рідної матері зайвим. Однорічний хлопчик плакав безперестанку — і вдень, і вночі й ніхто його не зміг втішити. Стривожена працівниця соціальної служби зателефонувала до пастора церкви євангелістських християн-баптистів Андрія Михальчука, щоб попросити поради. Той з дружиною поквапився до райлікарні. І як тільки-но Наталя узяла дитя на руки, настала тиша. Хлопчик заспокоївся і більше не плакав.
Появі Андрійка ніхто із трьох дітей подружжя — Артур, Елла чи Едик — не здивувалися. Адже іноді у родині гостювали тижнями їхні ровесники. Про крихітного Андрійка усі намагалися турбуватися і побоювалися, що його невдовзі заберуть у Будинок маляти.
— Та й ми з дружиною уже звикли до хлопчика, — розповідав Андрій Іванович. — Тож вирішили — нехай росте із нашими дітьми. — Якраз дізналися, що старший брат хлопчика, дев’ятирічний Ваня, який вибавив його з пелюшок, опинився у притулку. А братів нам розлучати не хотілося. Поїхав я у Хмельницький до Вані. Але тоді так і не зумів його вмовити залишити сиротинець. А його молодший брат Вітя, почувши нашу розмову, сказав, що поїде зі мною.
Із сиротинця Андрій Михальчук повернувся із сином, але був пригнічений та засмучений. Адже там залишився ще Олексій, брат Віті. “Дядьку, не залишайте мене серед чужих,” — просив хлопчик Андрія Івановича. Та хіба можна забути сирітське прохання?
Андрій Михальчук поїхав до батька у село. Розповів йому про Ваню та Олексія, яких мати залишила напризволяще. Хотів їх прихистити, але чи дасть дружина усім раду? Бо ж у нього вільної хвилинки нема: ремонтом будинку займається, і розпочав свою справу. “То, може, нехай брати у мене поживуть? — запитував батько сина. — Як сподобається, то залишаться”.
Невдовзі поїхав Андрій з батьком за сирітками у притулок. Погодилися брати погостювати у селі декілька днів і уже не хотілося їм покидати дім, який став для них рідним. І, наслідуючи приклад сина, Іван Миколайович з дружиною прихистив сиріток.
— Тоді ми не думали, не гадали, що у нашій сім’ї з’явиться ще дівчинка, — продовжувала Наталя Михальчук. — Донька Елла була засмучена, що немає у неї сестрички. Я їй казала, аби вона щодня молилася, тоді Бог почує її слова. Так воно й сталося. Ми узяли на виховання трирічну Наталю. Дівчинку, як і її братів, не обминула сирітська доля. Занедбане й хворе дитя потрапило у районну лікарню. Коли її побачили, то у мене з чоловіком сумнівів не було — це наша донечка. І де Андрій, там має зростати його сестра Наталя. Найбільше зраділа появі дівчинки Елла — вона ходила за сестричкою по п’ятах й стала для неї турботливою нянькою.
Підросла Наталя і нині неабияка помічниця для матері — не лише на кухні, а й наглядає за найменшим чотирирічним Тимуром (у подружжя народився третій син). Ще одинадцятирічна школярка захопилася грою на фортепіано й мріє, як Елла, навчатися у Хмельницькому музичному учи-
лищі.
А тринадцятирічному Андрійкові до вподоби шиномонтаж, яким займається Андрій Іванович. І радіє батько, що син крутиться біля нього, бо буде кому свою справу передати. Адже найстарший Артур обрав професію юриста, у Харкові навчається, а десятикласник Едуард пізнає світ музики.
...Понад двадцять років тому у Рівному Андрій зустрів свою суджену Наталю, а їхнє родинне тепло врятувало покинутих сиріт. Інакше не могло і бути, бо подружжя іде життєвою стежкою з любов’ю у серці. А любов — це Бог.
Gismeteo 
