Після закінчення Вінницького педагогічного університету Іван Вараниця повернувся у рідне село з дружиною. Він прихопив із собою  вазон — дерево щастя, яке посадив ще на третьому курсі, коли побрався зі студенткою Аллою. Вони уже дев’ятнадцять років  разом, а вазон, який  називають ще грошовим, розрісся  розкішним кущем і не поміщається на підвіконні.

Уже й шістнадцятирічний Макар посадив паросток татового дерева щастя й дбайливо його доглядає.
У родині підростає ще донька та двоє синів з однаковими іменами – Олександра, Сашко та Саша. Хоча не відразу подружжя стало багатим на дітей.
Алла та Іван Вараниці вчителювали у місцевій школі, переймалися проблемами учнів та мріяли про донечку чи сина. Та час минав, а лелека так і не закружляв над їхнім обійстям. Отож і надумали взяти на виховання дитину. Алла наполягала на тому, щоб удочерити дівчинку, а Іван мріяв  про  хлопчика. Проте коли вони побачили восьмирічного Макара і його молодшу сестру, то уже не роздумували, а обох запросили у свій дім. Однак несподівано стали батьками трьох дітей, дізнавшись, що у сиріток є ще брат Сашко, якому й року не виповнилося.
Малюк додав тривоги через різні недуги, але у подружжя не було сумнівів, що їхній син одужає й не відрізнятиметься від своїх ровесників. Так воно і сталося – Сашко старанно навчається у другому класі й цікавиться технікою. Ще й змалечку хлопчик вертівся біля дідуся Григорія Васильовича, як тільки-но він брався за ремонт трактора. І донині вони удвох метикують, що призвело до поломки залізного коня, а тоді лагодять.  
Саме Сашко виявився найстійкішим танцюристом і продовжує ще з дитсадка займатися хореографією. Навчатися бальних танців їздили  у райцентр з татом  ще й Макар і Олександра. Через хронічні недуги дітей батьки наполягали на танцях. Хоча така терапія старшим не дуже сподобалася, проте дослухалися до слів тата і мами. Діти позбулися хронічних хвороб, навіть потішили успіхами, але залишили бальні танці. Макар захопився волейболом, а Олександра – гуманітарними науками. Мрій та сподівань у восьмикласниці чимало, проте нині їй подобається поратися біля плити й дивувати різними стравами та солодкою випічкою.
Для подружжя здоров’я дітей понад усе. На подвір’ї  облаштований спортивний майданчик, де займаються фізичними вправами, грають у теніс. Часто батько із синами поспішає у шкільний спортзал чи на стадіон, бо усі люблять футбол. Залюбки із ними ганяє м’яча й Саша, якому у травні виповниться чотири роки.                        
 Хлопчик з’явився в сім’ї не так давно. І бавила маленького непосиду уся родина, аби його лишень заспокоїти. Переляканий дворічний Саша часто плакав, бо встиг уже настраждатися, боявся чужих людей, шукаючи захисту у мами. Але любов і приязнь родини додала хлопчику впевненості й сміливості. Говіркий Саша мені розповів про те, як йому хочеться залишатися  вдома, але доводиться йти у дитсадок, а ще він любить з мамою співати, а його улюблена пісня «Їхав козак містом». Згадав і про свого тата, майстра на всі руки, бо ж він виготовив з дерева довжелезний стіл, за яким поміщаються навіть і гості.
– У цей дім чужих рук не докладено, бо мій чоловік сам збудував його, – продовжила вчителька-пенсіонерка Людмила Купріянівна. – Хоча у нас були мізерні зарплати, але хотілося свого житла. – Мій Григорій бив камінь, щоб фундамент залити, а потім мурував  стіни. Він навіть вікна і двері сам виготовив. А коли син із навчання повернувся, то став для нього помічником, а ще й меблі змайстрував. Ми невдовзі купили хату по сусідству  й тішимося з того, як молоді самі хазяйнують, як дбають про дітей.
Допоки чекала на Аллу Павлівну та Івана Григоровича з роботи, то розпитала у дітей про їхні захоплення й уподобання, а також вони розповіли, як  люблять подорожувати і як шанують українські традиції. Життя дітей наповнене спокоєм, радістю й теплом, які щедро дарують  їм турботливі батьки. А у дім, де посилилося щастя, хочеться знову повернутися.