Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 1351

З Ольгою ми познайомилися на одному з журналістських навчань, які влаштовувало ОБСЄ за підтримки посольства Великобританії у Києві. На свої 55 вона виглядала пречудово — невисока, вся ніби виточена, нічого зайвого. Коротка «хлопчача» зачіска, що так їй пасувала, от тільки очі… здавалося вона постійно бачить щось тривожне, щось страшне за тобою, як ніби якась колючка залізла їй у погляд, від чого ставало якось не по собі. Цієї тривожності, цієї глибини і задумливості в Олиних очах було аж занадто.

«Уже год как ни о чем больше, как о войне, не могу думать», — невдовзі зізналась, ніби виправдовуючись, моя нова знайома.
Ольга Безперстова журналіст. Минув рік, як стала біженкою (саме так, а не переселенкою вона себе називає) з окупованого Торезу… Так, того самого, який «прославився» на весь світ трагедією із збитим «Боїнгом». Як падав літак і люди з нього, Оля бачила на власні очі, бо саме в цей час вийшла дихнути повітрям на власний балкон. Шок у її сусідів був ще більшим, аніж у неї самої, адже три дні з їхнього даху стирчав труп пасажира цього пекельного рейсу, з яким старі не знали що робити…
Жінка каже, було в неї все: гарна оселя, стабільне життя, а головне — улюблена робота й нерядова посада в редакції процвітаючої газети. За непокору рашистські посіпаки її редакцію спочатку розгромили, а потім спалили. Тікали сім’єю з Торезу на власному авто, рятуючи й іншу сім’ю з малими дітьми. Це потім її син, не обмовившись матері й словом, щоб вона не хвилювалася, на свій ризик повернувся, аби вивезти ще й багатодітну сім’ю, якій дав перед цим обіцянку. А потім хлопчина зробив це, вже попросивши материного благословення, ще двічі.
Запасами хазяйновитої та передбачливої Ольги — крупами, цукром, консервами рятувалися потім від голоду сусіди, про яких не забула за таких обставин, потурбувалася вона.
З війною Оля зрослася від самого її початку. Адже з першого дня, розуміючи важливість, знаковість подій, вела щоденники, думала, аналізувала, описувала кожної вільної хвилини, навіть тоді, коли падала від втоми з ніг, адже активно займалася волонтерством, не пасуючи і перед найчорнішою роботою.
За ці її щоденники вхопилася газета «Факти», яка місяцями видруковувала їх як цінний важливий матеріал, тепер їх перекладають на свою мову болгари. Дарма, що досвідчений і непересічний автор Ольга Безперстова вже рік вимушено, в поті чола, працює як фрілансер, вільний журналіст, до того ж цікавий блогер, адже в жодній київській редакції місця для неї не знаходиться. Крім того, вона щодня вперто й наполегливо плете «кікімори» — маскувальні сітки для українських вояків, бо, як каже, відчуває в тому свою потребу.
За словами втікачки з Торезу, переселенцям у столиці доводиться дуже сутужно, багато хто, незважаючи на вищу освіту, готовий і вулиці мести, аби був стабільний заробок й бодай якийсь куточок, щоб перебути скруту. А ще особливо прикро Олі сьогодні констатувати той факт, що через рік ті, по кому били «Гради», хто хоронив рідних, рятував по лікарнях скалічених дітей, стояв на лінії фронту, почали масово хворіти. У них відмовляють ноги, діагностують онкологію, інсульти та інфаркти. Все це — через стреси…
«Вы хотя бы понимаете, что на востоке Украины идет не гражданская, а настоящая кровавая война с оккупантом?» — напряму запитала Ольга на лекції з журналістської етики в постконфліктних суспільствах відомого американського журналіста Кіта Гессена, який і показував нам майстер-клас з медійної чемності.
До дванадцяти років, перед еміграцією до Америки, Кіт Гессен був московським хлопчиком Костею. Тепер він — журналіст-міжнародник, автор ідеї та видавець товстого журналу публіцистики «n+1». Брат відомої в світі журналістки та активістки ЛГБТ-спільноти Маші Гессен, що видала в 2012 році скандально відому книгу «Людина без обличчя: Неймовірний злет Володимира Путіна», очолювала Московське бюро радіо «Свобода».
У відповідь на Ольжине запитання ми побачили лиш завчену ввічливу посмішку, яка, як нам тоді здалося, свідчила про рівень журналістської несвободи в світі. Та над цим її запитанням розумний Кіт Гессен таки думав, і не один раз, і за декілька днів після лекції в інтерв’ю інтернет-газеті «Медіапросвіта» він дав досить толерантне визначення ситуації: «Я не маю ніякого бажання додавати свій голос до хору тих, хто лихословить про Путіна та його криваву диктатуру, але я не відчуваю, що можна розповісти цю історію якось по-іншому».
Трапився під час навчання ще й такий випадок. Якось на одному із занять Оля написала мені записку: «У соседа слева на компьютере — корона!» — «І що ж це означає?» — відписую. — «Это же знак ДНР!»
— Только не надо, девочки, говорить мне о зеленых человечках, я сам был им. Меня, кстати, зовут Володя, я с Лисичанска, — підійшов на перерві знайомитися з нами, простягуючи велику накачану руку, таємничий «сусід зліва»…
Як дізналися, попри зрілий вік, Володя в постійних пошуках. Здається, журналістикою тільки через те і займається, аби самому собі кожного разу щось роз’яснювати. Виріс на териконах, серед так званої вугільної індустрії, тому має глибоке, як шахта, переконання — український патріотизм ґрунтується виключно на патріотизмі виробничому. Будуть фабрики і заводи, малий та середній бізнес, буде й Україна.
На це Оля йому, мов шаблюкою, відрізала, що самоусвідомлення та гордість нації, якщо брати східний контекст, задають, мовляв, не шахтарі з опущеними головами, які, як раби, думають винятково про свій шлунок, не «ватники», а та інтелігенція, яка самовіддано й не менш терпляче, напрацьовувала гідне культурне середовище, а, отже, й українське майбутнє. В Донецьку, наприклад, це чимало працівників національного музично-драматичного театру, музичної академії, філармонії, достойні мислячі люди. Просто треба частіше зводити погляд із землі до неба… Свого часу Ольга організувала десятки інтерв’ю з театралами, художниками, музикантами, тож їй здавалося, вона знає, про що каже.
«Не ображайте Володю, — шепнув нам по-змовницьки журналіст-блогер із Харкова Денис, жвавого розуму юнак. — Він не найгірший екземпляр, у нього до України свій шлях. Не хвилюйтеся, він ним уже пішов!»
Розпізнавши мій щирий журналістський інтерес до її життя, Ольга просила ні про що «таке» не писати. Та вибач, Олю, а як же тоді ми, жителі Хмельниччини, яка серед областей України віддала цій війні чи не найбільше своїх синів (в одній моїй маленькій Деражні виросло кладовище зовсім молодих захисників), зрозуміємо, що Торез, та й вся Донеччина, — це не одні тільки сепари, бандити, ватники, а й прості беззахисні українці, які українцями себе завжди відчували, а ще більше відчули, тікаючи від війни? Як зрозуміємо й тих, котрі живуть у напівголоді й тотальному страхові під бандою окупантів? Підозрюю, більшість із них думками з Україною, будуть завжди тягнутися до неї.
Прощалися ми з Олею за кавою. Говорили про майбутнє України, яке нам обом так хотілося б побачити. І щоб було воно достойним.
«Все будет хорошо! — промовила після деяких роздумів Ольга. — Мне об этом как-то во время интервью сказал один очень авторитетный и знающий человек. Все, о чем он говорит, в предвиденьях, сбывается. Это Богдан Гаврилишин, уроженец Тернопольской области, доктор наук Женевского университета, соучредитель Всемирного экономического форума в Давосе. Он убежден, что через 15 лет Украина будет эффективным государством».
— Тобі чого зараз хотілося б найбільше, Олю?
— Мені б пошвидше повернутися в рідні місця, до звільненого Торезу. І щоб Україна зрозуміла: вона нам потрібна, і ми їй потрібні, бо ми теж Україна. Цим і живу, — раптом відповіла мені Оля по-українськи.