У давніх джерелах досить часто зустрічаються згадки про те, що на Поділлі були „цілі хмари бджіл”, які, не маючи можливості знайти собі прихисток у лісі, будували щільники в печерах гір, у скелях, обривистих берегах річок і навіть просто в землі.

Траплялося навіть так, що перехожий видавлював із землі цілий струмінь чудового меду. Тому в давні часи подоляни вживали медову ситу як щоденний напій, беручи його із собою навіть у далеку дорогу. Про це пише М. Симашкевич у своїй книзі „Историко-географический и этнографический очерк Подолии», яка видана у Кам’янці-Подільському  1875 року.
Не дивно, що наші далекі предки зуміли використати цей медовий напій навіть у військовій справі. Так польський історик і церковний діяч Мартін Кромер, на якого посилається М. Симашкевич, наводить випадок, пов’язаний із нападом татар на Поділля у 1489 році. Переслідуючи подільське військо, татари біля села Копистирина (нині Вінницька обл.), де перед тим був табір подолян, виявили велику кількість „медової сити”. Чи її просто там залишили, чи з метою ослабити вороже військо, нині точно не відомо. Але найімовірніше, то таки була військова хитрість, бо коли татари перепилися ситою, то подільське військо повернулося і без особливих труднощів  розгромило нападників. А татар, за свідченням того ж таки Кромера, було аж десять тисяч, і якби вони не захмеліли, то битва була б дуже кровопролитною.