І Марина, і Віталій Дацюки розуміють, про що я їх розпитую, бо читають по губах, та все ж поспілкуватися з ними мені не вдається. Допомагає їхня мати. Із донькою та зятем Марія Онуфрієва розмовляє мовою жестів.

Для нас, чуючих, світ глухих далекий та незбагненний. А от  для Марії Василівни він близький і зрозумілий.  Її  донечка навіть у п’ять років так і не  вимовила жодного слова. А це лише півбіди, бо Мариночка не сиділа й не ходила. “Я її носила  на руках, а ніжки її висіли, наче  ниточки, – пригадувала Марія Онуфрієва. – Лікарі мене навіть не обнадіювали, бо вважали мою дитину приреченою. Переконували, що важка форма ДЦП не піддається лікуванню”.
Але материнське серце не сприймало цього жорстокого  вироку. Хоча відчай не раз охоплював жінку, та ніколи не було думки  залишити хвору дитину у сиротинці. “Помолюся, попрошу у Бога сил і  терпіння, й знову з’являється упевненість у зціленні Мариночки», — зауважує Марія Василівна.
Звісно, на повне одужання доньки жінка не сподівалася, але  наполегливо витягувала свою дитину із лещат хвороби. Шлях до перших успіхів був довгим.  “Півсотні разів ми були на морі, ще стільки ж лікувалися в санаторіях.  Спочатку  Мариночка навчилася плавати, а потім сидіти.   Я заробляла чималі гроші, бо працювала токарем високого розряду, й усі кошти вкладала у лікування доньки. Перші кроки далися нам нелегко.  Але яка це була ні з чим незрівнянна  радість, коли донька навчилася давати собі раду, закінчила школу для глухонімих дітей, потім професію опанувала”.
Марія Василівна ніколи руки не опускала, хоча доля її не голубила. Коли рідний брат прогнав із  батьківської хати, на нього зла не тримала. Поїхала на Вінничину, у  Бар, і там здобула професію токаря. Працювала за верстатом, добре заробляла й купила хату.  Як чоловік залишив її з хворою дитиною, то й на нього не гнівалася, бо розуміла – не кожен таке витримає. А вона зуміла справитися зі своїм материнським обов’язком, хоч тяжко й гірко було. Адже,  упевнена жінка, Бог посилає не лише випробування, а й дає  сили, щоб їх подолати. І все ж Марія Василівна винагороди земної дочекалася – онука народилася цілком здоровою. Хоча тривога її серце стискала не раз, бо ж у зятя такі ж недуги, як і в Маринки.
“Побачив фотографію Марини і сумнівів не було, що вона стане моєю дружиною, – жестами розповідав Віталій. – Я не сподівався на такий теплий прийом, коли приїхав з батьками  із Тернопільщини. У Теребовлі  проживав. Якраз там Марина навчалася в  училищі, проте жодного разу з нею не зустрілися, а познайомилися у соцмережі”.
Коли  у подружжя народилася донька, то Марія Василівна допомагала обрати їй ім’я, не лише милозвучне, а й коротке. Таке, щоб його могли вимовити батьки.  І нарекли дівчинку Юлею. Нині подружжя промовляє лише декілька лаконічних слів і серед них доньчине ім’я. А для бабусі теж розпочалися безсонні ночі, адже  Марина не чула, як дівчинка прокидалася й плакала, доводилося доньку будити, щоб погодувала дитя.  “Але це усе дрібниці, – каже Марія Василівна, – швидше навіть приємні турботи, бо ж  однорічна Юленька додає нам гарного настрою, заради неї ми живемо й трудимося”.
Вона, пенсіонерка, та її чоловік Віктор Іванович, без милиць не ступлять і кроку, але працюють у поті чола біля землі й домашнього господарства. Вони зраділи, коли у  них з’явився помічник, адже зять  беручкий до роботи, справно хазяйнує.
Материнська любов здатна творити чудеса. І Марії Василівні вдалося зробити для доньки неможливе. Тож Марина жестами намагається мені пояснити, як вдячна своїй неньці за її відданість і жертовність, бо завдяки їй нині почувається найщасливішою у світі. Та Марія Василівна й нині   підтримує своїх  дітей,  а вони дослухаються до її порад. Сподівається жінка, що і  онука любитиме своїх батьків, хоча вони інші, ніж вона. Любитеме так, як вона полюбила 24 роки тому свою новонароджену Маринку.  І для цього доведеться їй докласти чимало зусиль. Тож і не думає про відпочинок, невтомно виконує материнську місію.