Уперше Вероніку зустріла на поминальному обіді. Одинадцятирічна дівчинка сиділа в інвалідному візку і допомагала своєму татові, настоятелю Чепелівської православної церкви Покрови Пресвятої Богородиці Анатолію Непийводі, читаючи псалми. Мене вразив її голос, чистий і дзвінкий. Дівчинка жодного разу не збилася.
За столом познайомилися. Вероніка розповіла, що навчається у двох школах — загальноосвітній і музичній, щосуботи, щонеділі і кожного свята обов’язково буває у храмі. Тому незабаром прийшла в музичну школу, щоб поспілкуватися з дівчинкою і її татом.
Залишивши Вероніку в класі, ми вийшли на вулицю і я з хвилюванням слухала розповідь отця Анатолія про народження дівчинки і все те, що довелося пережити йому і матушці Валентині одинадцять років тому.
...Холодного листопадового вечора 2005 року у матушки завчасно почалися перейми. В сім’ї чекали народження третьої дитини. Негайно виїхали до районної лікарні, де почули страшний вирок лікаря: у жінки пізній викидень. А ще їм порадили: сподіваєтесь на краще — везіть до обласного центру. Там сучасна апаратура, досвідченіші лікарі, кращі умови. Можливо там дитину врятують.
29 листопада на світ народилася квола дівчинка вагою 960 грамів. На третій день отець Анатолій доньку охрестив, а на сьомий день її зареєстрували.
До лютого дитина перебувала у відділенні для недоношених дітей, а її мама після всього пережитого лікувалася в іншій лікарні. Та на цьому випробування не закінчилися. Коли батьки приїхали забирати Вероніку додому, на них чекав ще один удар: дитину перевели в реанімаційне відділення — вона не могла самостійно дихати і постійно перебувала під апаратом штучної вентиляції легень.
Отець Анатолій переконаний, що завдяки молитвам і старанням медиків Господь повернув донечку до життя. Через три тижні вона стала самостійно дихати і він під розписку забрав дитину додому. Скільки безсонних ночей провели вони з дружиною над ліжечком донечки!
А потім батьки помітили, що Вероніка дещо відстає від своїх ровесників у фізичному розвитку. Досвідчений лікар обласної лікарні, до якого звернулися за допомогою, поставив діагноз: ДЦП. І почався новий етап у боротьбі за здоров’я дівчинки: масажі, ванни, лікарні, санаторії…
Вероніка живе в сім’ї, де панують любов і ласка. І дівчинка, відчуваючи це, росте спокійною, врівноваженою, не нарікаючи ні на що.
А виховуючись у сім’ї глибоко віруючих християн, з раннього дитинства знає заповіді Господні, молитви, а головне — навчилася терпінню. Батьки помічали це й інколи самі дивувалися, як їхня дитина мужньо переносить біль, несе свій хрест.
Тричі отець Анатолій і матушка Валентина ходили хресним ходом до Почаєва і брали з собою доньку. Спочатку хвилювалися, чи витримає дівчинка труднощі ходи, які не кожна здорова людина здатна здолати, адже йти доводилося і під палючим сонцем, і під зливою, а ночувати у наметі. Батьки тривожилися, а донька…усміхалася!
— Здається, вона ніколи не була у розпачі, — розповідає отець Анатолій. —Завжди намагається нас підтримати, розрадити.
Завели у господарстві коня, адже іпотерапія допомагає при подібних хворобах. І Вероніка із задоволенням їздить верхи. Коня придбали у віддаленому селі, він часто намагався втекти до своїх попередніх господарів. І щоразу отець Анатолій, вирушаючи на його пошуки, звертається до дочки:
— Вероніко, молися, щоб я швидше його знайшов! — І правда, незабаром повертаємося з конем додому, — продовжує розповідь батько.
Коли дівчинці виповнилося шість років, її віддали до звичайної, загальноосвітньої школи. А три роки тому Вероніка вступила ще й до дитячої музичної. Її викладач Ольга Яківна Манякіна навчає гри на фортепіано, а Галина Миколаївна Лісневська допомагає освоїти сольфеджіо.
— Вероніко, а тобі не важко навчатися одразу в двох школах? — запитую дівчинку.
— Важко на тих уроках, де потрібно багато писати — швидко втомлюються руки. Та от коли граю — руки ніби заспокоюються, не болять…
А ще любить слухати скрипку, таку мелодійну, ніжну, неповторну, яка поліпшує настрій, робить цей світ прекраснішим…
Дивилася на дівчинку і думала: скільки серед нас здорових людей, які через певні обставини втратили віру, живуть у безнадії, чекаючи сторонньої допомоги. Їм би крихту мужності цієї маленької дівчинки, яка у відповідь на біль, негаразди, на все, чим обділена у цьому житті, тільки усміхається і сподівається, що Господь пошле їй свої милості, дасть можливість зіп’ятися на ноги. Тоді вона ще більше радітиме життю і даруватиме свою усмішку всім, хто поруч.
Gismeteo 
