Прихистити сирітку Олег Маршал давно мріяв, ще коли був військовослужбовцем. Проте дружина не схвалювала його намірів, називаючи чимало причин.
Та все ж життя внесло свої корективи. Підросли діти, а він став військовим пенсіонером. Не зміг, як його дружина, виїхати на постійне проживання в Америку, бо тужив за рідним краєм.  А потім вчителював у початкових класах, а кожне спілкування з дітьми вважав для себе уроком.
Ставши хазяїном своєї долі, вирішив узяти під опіку трьох сиріток. Не легко з ними, підлітками, йому, вихователю, доводилося. «У цьому я побачив позитивний момент, – зауважив Олег Дмитрович. – Труднощі мене зміцнили».

Через два роки Сергій, Іван та Марія, ставши повнолітніми, обрали свій шлях. Проте донині за  вихованців болить у нього серце. Радіє Олег Дмитрович, що знову для Івана роботу знайшов. «Шкода, що у хлопців не було прагнення до знань, – бідкається мій співрозмовник. – А от Марійка вирішила здобути професію».
Без милосердя до сиріток чоловік не може жити в цьому світі. Бо ж коли попросила допомоги в нього Ольга Тимченко, начальник районної служби у справах дітей, то довго не вагався – погодився стати опікуном для Богданки. Хоча знав, що характер у школярки нелегкий. Проте це його не зупинило – вразила доля дів-
чинки, яка натерпілася від батька-деспота, а захисту в неї не було, бо мати пустилася берега. Котрась із тіток змилувалася над Богданою, узяла до себе. Та не довго в неї затрималася, терпець у тітки увірвався, а Ольга Тимченко знову намагалася знайти для сирітки опікуна, проте ще дві сім’ї стали для школярки  тимчасовим прихистком.
Ользі Сергіївні так хотілося, щоб Богдана уникнула школи-інтернату. І, наче за рятівну соломинку  вхопилася, звернувшись до Олега Дмитровича.
– Мене вразило те, як Ольга Сергіївна бореться до останнього за кожну дитину, аби знайти  їй опікунів, бо школа-інтернат для сироти як вирок, – продовжує Олег Маршал. – Адже після сиротинця  діти опиняються на вулиці, що зваблює їх, заохочуючи до злочину, а потім знищує.
 У перші дні опікун наштовхнувся на отой непростий характер упертість і зверхність школярки. А ще дивувало Олега Дмитровича, що Богдана, дев’ятикласниця, педагогічно занедбана, не знала таблички множення, у кожному слові допускала кілька помилок. І найприкріше, їй було байдуже до навчання, а зауваження сприймала вкрай емоційно.
Опікуна навіть охопив сумнів: чи зуміє він знайти з Богданою спільну мову? У відчаї пішов до ксьондза Петра Куркевича, дружбою з яким гордиться, просив у нього благословення і поради.
«Про Богдану не лише я тривожуся, – розповідав Олег Дмитрович. – Мої доньки – старша, котра проживає біля мене, у містечку, молодша, яка в Америці, – переймаються нею. Та й пресвітер Станіслав Юров прагне, щоб вона стала на шлях праведний, довго вів бесіду з нею. А, може, Бог мене випробовував, чи це забаганка, чи це справа мого життя».
Та, схоже, крига скресла  у Богданиному сердечку. Школярка старанно ставиться до навчання, на уроках проявляє активність, ходить до репетиторів та відвідує різні гуртки. А ще в неї з’явилася мрія – прагне стати студенткою театрального училища, тож вирішила відвідувати логопеда.
Олег Дмитрович теж поділився своїми планами – задумав створити будинок сімейного типу і його підтримали віряни церкви  «Голос вічної любові».
Навіщо чоловікові такі обтяжливі клопоти, якщо їх вистачає, бо ж у нього велика рідня, є п’ятеро онуків. Та він запевняє – прагне, щоб тепло його турботи відчули ще й сироти. І цей хрест милосердя, каже Олег Маршал, нестиме, поки стане сил.