Нелегко переступати поріг дому, де поселилася біда. Проте господиня Любов Яцюк привітно зустрічає мене, а поряд з нею стоїть усміхнений Сашко, той самий, який кілька років тому зробив перші, але впевнені кроки.

Син для Любові Олександрівни — біль і радість. Ще донині, а вже минуло майже двадцять два роки, жінка не може збагнути, що збило з ніг її сина — чи смертельний вірус, чи черепно-мозгова травма.
Сашко ніколи не засмучував тата й маму, вони тішилися його успіхами в школі, а потім у педучилищі та інституті, займався спортом. Коли отримав диплом, повернувся у рідне село, вчителював у початкових класах. Та й сімейне життя у нього було безхмарним і щасливим.
Той травневий день теж не віщував біди. Як завжди, Сашко навідувався до батьків, а потім помчався велосипедом у село Лисець до своєї дружини та донечки.
— Невдовзі ми були приголомшені звісткою — нашого сина розбив параліч, а його, непритомного, доправили до райлікарні, — розповідала Любов Олександрівна. – Ми кинулися туди, а нейрохірург запевнив, що негайно треба його оперувати. Йому вірили, як собі, тому й погодилися. Той лікар сказав, що «забрав» гематому, а потім кудись зник, пішов начебто у відпустку. А насправді на-
шкодив синові. Нам сказали: забирайте Сашка додому, бо він однаково помре. Проте сина відвезли у Хмельницький, вирішили взяти направлення й шукати для нього порятунок у столичних лікарів. І того папірця ледве випросили, а вже у Києві дізналися, що нейрохірург, який оперував Сашу, не маючи сучасної апаратури, допустив фатальну помилку, яку так і не зуміли виправити лікарі, хоча син пережив ще шість надважких операцій.
Не могла змиритися Любов Олександрівна із вироком світил медицини, які запевняли, що їхній пацієнт приречений на нерухомість. Вона часто їздила у Лисець до Сашка, намагалася його розрадити і підбадьорити. Їй так не хотілося, щоб син став тягарем для своєї дружини, яка бігала на роботу, піклувалася про трирічну Юлю. Та чи стане невістці, такій ще молодій, терпіння роками доглядати  лежачого чоловіка?
І відвезла сина додому. Без сліз не минало й дня — не могла дивитися на нього, бо мучився від нестерпного болю, дратувало його денне світло і спів пташок. Знеболювальні уколи і пігулки, безкінечні масажі та добре слово додавали віри, що завтра синові стане краще.
Коли ж бачив свою донечку, то в його очах з’являлася радість. Він так сумував за нею, картав себе, що вона зростає без його підтримки й допомоги.
 — Якось зателефонувала мені невістка, — продовжувала Любов Олександрівна.  – Вона крізь сльози сказала, що подала на розлучення. Я її заспокоювала, бо хіба це її вина, що так сталося. Та й син без будь-яких докорів відпустив Таню…
Аж сімнадцять років Сашко був прикутий до ліжка. Здавалося,  уже нема надії, що він стане на ноги. Проте Любов Олександрівна ніколи не опускала руки й продовжувала шукати зцілення для сина.  2009 року жінка поїхала із сином у Саки. Молода лікарка санаторію Катя Яресько зуміла вселити віру в Сашка – він не безнадійно хворий, — ходитиме, якщо зуміє перебороти свій страх.
Спочатку лікарці вдавалося Сашка вмостити у візок, з допомогою якого він пересувався, а через рік  відчув землю під ногами.
— Аж після сьомої поїздки і реабілітації в санаторії, у 2013 році Саша зробив перші упевнені кроки, — пригадала Любов Олександрівна. – Я плакала від радості...
І вже Сашко може дати собі раду, ходить із хати на подвір’я і, нарешті, радіє життю. В Олександра багато друзів, спілкується з однокурсниками, які часто у нього гостюють. І з’ясувалося, що у нас є спільні знайомі – засновниця фонду святої Марії Ганна Матіко-Бубнова. Коли вона працювала у республіканській газеті «Зірка», то редагувала його, ще школяра, публікацію. І нині не забуває про Олександра Яцюка, переймається його долею.
Шкодує Сашко, що рідко бачить свою чотирирічну онуку Софійку, бо добратися у Лисець йому нелегко, адже омріяного автомобіля, який мав би отримати від держави, так і не діждався. Він вдячний соціальній працівниці Ярославі Тиж, яка не лише хазяйнує в домі, а й допомагає йому одягнути на ліву руку, яка його не слухається,  ортез.
47-річний Олександр публікується у місцевій газеті, пише вірші.  Серед них є і присвята матері з ось такими поетичними рядками:
Я люблю тебе, матусю,  
Від любові в грудях тісно.
Я і плачу, і сміюся.
Ти як музика і пісня.
І знаходиш, мамо, ключик,
Розігріти душу й серце.
Всі невиплакані сльози
Розганяєш наче хмари.
Ніжно-ніжно пригорнуся
В мене вже широкі крила.
Моя любонька матусю,
Бог нам дасть і віру й сили.
Не змогла захистити Любов Олександрівна сина від важкого удару долі. Проте матері не забракло терпіння повсякчас наповнювати його життя радістю і теплом. І за те отримала найвищу винагороду, про яку мріяла роками, — її син упевнено стоїть на ногах. Бо ж сила материнської любові всеперемагаюча.