На столі у вазі — величезний букет квітів. Милується пишними хризантемами Олена Машевська. Голова селищної об’єднаної територіальної громади Антон Камінський, вітаючи Олену Йосипівну з 90-річчям, подарував хризантеми, які символізують довголіття та сімейний спокій.
У день свого ювілею довгожителька почувалася найщасливішою у світі, бо ж у її домі зібралися найрідніші та найбажаніші гості. Хтось із них влучно зауважив: де народилася Олена Йосипівна, там і пригодилася. Бо ж і справді, вона навчалася, щоб  допомогти односельцям побороти недуги й працювала у рідному селі фельдшером.

— На вибір професії, — розповідала Олена Йосипівна, — вплинула наша квартирантка Нюся. Вона працювала у санаторії, допомагала хворим діткам одужати. Я так хотіла стати такою, як і Нюся. Під час війни уроки у школі не пропускала. Тоді навчалися у приміщенні кооперації, а за партами сиділи і малі, і старші учні. Закінчивши вісім класів, поступила в Дунаєвецьку дворічну школу медсестер.
Тоді ще гриміла війна, а родина бідувала. В дівчини не було ані одягу, ані взуття. Старша сестра Стася віддала Олені теплу куртку, а її чоловік — військові чоботи. Хоча великого розміру було взуття, та дівчина раділа подарункам. Бо ж у Дунаївці за будь-якої погоди доводилося добиратися пішки: йшла через Підлісний Мукарів, Вихрівку, Червоне Село. А на плечах у солом’яних плетених  кошиках несла харчі. І так щотижня після занять вирушала у дорогу, додому, а потім поверталася. Ще вирішила продовжити навчання у Кам’янець-Подільській фельдшерсько-акушерській школі.
В амбулаторії рідного села її радо зустріла досвідчена лікарка Пракседа Рубіновська. Їй так хотілося, щоб у неї з’явилася надійна помічниця, бо жінка часто хворіла і їздила у санаторій на лікування. Вона терпляче навчала Олену, передаючи своє уміння і досвід. І коли фельдшер залишилася сама, то справлялася з обов’язками лікаря – правильно визначала діагноз й призначала лікування пацієнтам. А також і вдень, і вночі  поспішала до хворих, рятуючи їм життя.
Ніколи для Олени Йосипівни не був чужим людський біль. Тому  відповідальну й милосердну фельдшерку любили і шанували у селі.
Проте всьому свій час — і молодим рокам, і літам поважним. Однак Олена Йосипівна на старість не нарікає, бо вона не самотня, хоча й овдовіла. Із Києва приїхала старша донька Людмила із зятем. Вони й опікуються матір’ю.
— Інакше і не могло бути, бо в сім’ї краще, ніж самій, — каже Людмила Анатоліївна. — Не вистачить життя, щоб віддячити матусі за турботу про мене та сестру. Виховувала ще й наших дітей, знала, як їх лікувати, коли вони хворіли. Я панікувала, а мама ставила діагноз й невдовзі недугу як рукою знімало. Дай Боже, нашій рідненькій порадниці, міцного здоров’я й усього найкращого, бо вона на це заслуговує.
Із дітьми, каже Олена Йосипівна, не нудьгує. Бо ж донька надумала написати історію села. І чимало цікавих фактів почерпнула із розповідей своєї матері та сусідів. Вдалося  відшукати й світлини, яким більше ста років.
— Коли я працювала, то новонароджені з’являлися наче гриби після дощу, а молодь тікала в місто. Та й життя у селі вирувало. Нині жителів у рази зменшилося, — бідкається Олена Йосипівна.
А їй так хотілося, щоб громаді вдалося знайти нові імпульси для розвитку села, і воно б відродилося. Довгожителька вірить у зміни на краще, звісно ж, хоче їх бачити, проте на все воля Божа.