Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 1149

Ніяк  не змогли проїхати мимо чепурної оселі, на околиці села, аби не зупинитися. Вабило рукотворне диво – дерев’яна конячка, яка тягне підводу з їздовим, а біля нього примостився ще й песик. Закортіло  дізнатися, хто ж доклав рук, зумівши  так правдиво передати красу й напругу сільського  життя. Проте  на подвір’ї будинку нікого не побачила.

Все ж  відчиняю хвіртку і стукаю у двері. Та несподівано знайомлюся з родиною Лукашуків, які  рятуються у домі від неймовірної спеки, що дошкуляє й вільно дихнути  не дає.  Мене, непрошену  гостю, приймають, як давню знайому. Щоправда, господаря вдома не застала, зате від його доньки Альони почула чимало зворушливих історій про доброго й  лагідного татуся Олександра Степановича.  Йому дістався у спадок   цей дім, в якому виросло не  одне покоління  Лукашуків. То ж майже тридцять років тому сюди привів дружину Марію. Свою оселю не  раз добудовували,  зі смаком облаштовували, старалися для своїх двох доньок і  трьох синів. Глава великої родини  Олександр Степанович незмінно, уже  три десятиліття, трудиться  у лісництві. І він, досвідчений лісник, не  уявляє своєї служби без  надійних помічників коней. Напевне, тому й узявся   майструвати свого  улюбленого й працьовитого коника у  своїй нескінченній праці,  обравши березу – ніжне та гнучке дерево. А песика виготовив із сосни, що вважається символом життєвої сили,  оберігає від зла і заздрощів. І зумів своєю майстерністю  не лише своїх дітей потішити, а й перехожих подивувати.
Шістнадцятирічний  Степан та одинадцятирічний  Юрко гордяться батьком, якому вистачає хисту й терпіння і ремонтувати, і майструвати, хоча  й на своїй службі втомлюється. Тож і вони задумали зі своїм товаришем тата потішити – змайструвати з дерева казкових  героїв, а яких саме тваринок, не кажуть, поки що усе тримають у таємниці.
За старшого сина Максима тривожиться Марія Петрівна, бо він  далеко від дому. Здобувши професію електрика, поїхав на роботу в Дніпро. І їй, як і кожній матері, так хочеться його  обійняти, щось смачненьке приготувати. А от за доньок вона спокійна – вдало заміж вийшли та ще й проживають недалеко – Світлана у сусідньому селі, Альона у райцентрі.
Марія Петрівна, хоча й домогосподарка, але зі щоденними клопотами, без яких у селі не проживеш,  сама не справилася б. Допомагають їй чоловік та сини –  і у хліві порають, і біля землі працюють.
Якраз цього дня приїхала Альона зі своїм піврічним  сином Дениском погостювати у батьків.
– Віднедавна в нас є сімейний оберіг, – сказала Альона, яка теж була вражена, як ожило дерево у батькових  руках, що не лише тішить око, а й додає душевного спокою.
Вона вважає себе щасливою,  бо завжди відчуває піклування та любов мами  і тата. До них їй так хочеться якомога частіше  приїжджати.