Коли, понад вісім років тому, Маринка з’явилася на світ, то була небажана не лише для своєї матері, а й бабусі. А нині жодна з них не уявляє життя без дівчинки, яка стала яблуком незгоди між рідними жінками.
І не дивно, бо Надія Іванівна всі надії покладала на доньку, вважала її обдарованою дитиною. Працювала з ранку до вечора у державній та приватній клініках, аби Аллочці не лише купити обновки, а й репетиторів найняти. Бо ж сподівалася, що вона зі знаннями іноземних мов за кордоном знайде собі хорошу роботу. Проте звістка про вагітність неповнолітньої доньки звела нанівець усі мрії. “Була у лікарки, але вона сказала, що пізно робити аборт”, – додала донька.
Коли однокласники Алли розважалися на випускному вечорі, то вона була у пологовому будинку. Навіть вирішила відмовитися від немовляти, але її мати такого наміру не схвалила, бо й сама вчасно схаменулася. Тож як Алла повернулася зі згорточком на руках додому, то їй не докоряла, не розпитувала хто батько її онуки. Хоча Надія Іванівна здогадувалася, що донька вечорами бігає на побачення, у неї з’явилися дорогі подарунки, а той щедрий чоловік аж ніяк не її ровесник, але не намагалася її зупинити. Була впевнена – захоплення Аллочки минеться безслідно. Якби її батько був живий, то, напевне, донька не повелася б так легковажно. Але що вдієш? Однак долю і конем не об’їдеш. Їй, Надії Іванівні, теж довелося ростити дитину самій, бо рано овдовіла, та й Аллочку життя не помилувало. Хоча вона все ж запитала про батька дитини, була впевнена, що він повинен знати про її народження. “Та ж Руслан жонатий. Йому не до нас”, – відмахнулася Аллочка.
Проте їй ненадовго вистачило терпіння няньчитися з Мариночкою – вона вирішила поїхати на заробітки з сусідкою за компанією.
– А як же донька? На кого ти її залишиш? – обурювалася Надія Іванівна.
– Не знаю, роби з нею, що хочеш – найми няньку, віддай в інтернат або щось вигадай.
Коли донька покинула дім, то Надія Іванівна місця собі не знаходила. Ні, не через однорічну онуку, яка стала не лише для неї, але й для сестри втіхою, яка теж залюбки за малям доглядала.
Алла довго не подавала про себе звістки. І аж через три місяці подзвонила, сказала, що сумує, що тяжко працює, є в неї подруга з України, яка її підтримує і невдовзі через неї передасть для доньки подарунки. А потім знову як у воду канула. Щоправда, сусідка, яка із заробітків поверталася, то завжди передачу приносила, а ще онуку фотографувала, щоб надіслати Аллочці. Нічого не розповідала, сказала лише, що поміняла місце роботи, і не може вирватися додому.
Несподівано життя піднесло ще один сюрприз – з’явився батько Мариночки. Він розповів, що Алла якось прийшла до нього, попросила грошей, сказала, що в нього є донька, але, схоже, через скруту доведеться її віддати у сиротинець. І розчулений Руслан відразу перерахував їй чималу суму. Він навіть і не здогадувався, що вона планувала гроші витратити на поїздку в Італію. Нарікав чоловік на жінок, які завжди “водили” його за ніс, бо ж дружина, вже колишня, зізналася, що шістнадцятирічний син йому нерідний, та й Аллочка теж словом не обмовилася про свою вагітність.
Спочатку Надія Іванівна з недовірою ставилася до Руслана, бо сумнівалася, що він не знав, що Аллочка чекає дитину, проте не заборонила йому приходити у свій дім. Невдовзі Мариночка ввечері не хотіла відпускати свого татка додому, та й чоловік нікуди не поспішав.
Якось зненацька Аллочка повернулася із чужини. Навіть Надія Іванівна не відразу її впізнала – донька геть змінилася. Перед нею стояла вишукана з європейським шармом жінка, водночас така рідна й чужа. Звісно, доньці було про що розповісти матері – про свої страждання на чужині, про вдале заміжжя, про те, як вона через нещасний випадок втратила дитину. Та все ж їй сказала лише, що зі своїм чоловіком зупинилася в готелі, бо приїхали, аби забрати Мариночку.
Ця новина вкрай засмутила жінку, вона намагалася переконати доньку, аби та не гарячкувала, бо для Мариночки всього-на-всього вона – чужа тітка. “Нехай підросте, або хоча б звикне, що в неї є мама, тоді сама вирішить, чи треба їй кудись їхати, – запевняла Надія Іванівна. – Тим більше, є у неї рідний батько. Як приведе Мариночку зі школи, тоді й поговоримо”.
Розлютившись, Аллочка, дорікала своїй матері, що вона не така вже свята, бо ж усе знає – пригріла Руслана, ставши його коханкою. “Його дружина прогнала, то куди ще йому іти? А у нас не дім, а палац, який мій тато збудував. Він наполягав, щоб я позбулася дитини, а нині вдає із себе турботливого батька. Не вірю!”
Надія Іванівна не виправдовувалася, її сором обпікав. Жінці, стомленій самотністю, так праглося жіночого щастя, що вона забула про доньчині страждання через нього і кинулася в обійми. Руслан теж не зрадів, коли побачив Аллочку, хоча вона стала ще вродливішою. Бо ж знав – усі козирі в її руках – офіційно він не вважається батьком дитини. Та схоже, йому байдуже із ким зростатиме донька. Він і не намагається доводити у суді своє батьківство. А от бабуся-опікун, каже, що не відступиться від свого, бо онуці з нею буде найкраще. Намагалася про це поговорити з зятем – італійцем, але Маріо не розуміє, чому бабуся, якщо є мама, бере на себе таку відповідальну і нелегку місію. Коли тоді вона відпочиватиме?
На чиєму боці правда? Про це важко судити. Служителі Феміди, сподіваюся, усе зважать. А як ви, читачі, вважаєте?
Gismeteo 
