Як же голосно цокав настінний годинник, аж в голові від нього тенькало. Людмила поволі підвелася з ліжка, зняла його зі стіни і, вийнявши заряди, жбурнула на землю. Їй здавалося, час зупинився. Тож хай і він, отой проклятий, подарований дітьми на їхнє з чоловіком срібне весілля годинник, теж замовчить. «Це, напевно, той годинник в усьому винен – не можна ж бо таке дарувати», – подумала раптом. Люда вже третю добу не вставала з ліжка, дивилася в стелю і безперервно шукала-придумувала виправдання своєму чоловікові, тій, кого вважала ближчою, ніж рідна сестра. Вона віднаходила помилки у своїй поведінці, пригадувала-нанизувала, як пазли, події давніх і теперішніх днів, років… «Яка ж я дурна», – обхопивши руками голову, повторювала, не змовкаючи. «Мамо, будь ласка, хоч склянку чаю випий, – просила сімнадцятирічна донька, – ти три дні й скоринки в роті не мала». «Він не дзвонив?» – спитала тихо, не відводячи від стелі очей. Так ніби у тій точці, в котру весь час дивилася, щось є, ніби там, як у кіно, прокручується вкотре, до дріб’язку детально, усе її життя.
Люда з Ігорем познайомилася на першому курсі інституту. Як гарно він залицявся! Вони були настільки ідеальною парою, що називали їх Ромео й Джульєттою. Після закінчення вишу одружилися. Тиснулися попервах в манюсінькій кімнатці гуртожитку, зарплати були невисокі, батьки в обох небагаті. «Головне, що ми любимо одне одного, а статки заробимо», – завжди переконувала Людмила своїх батьків, коли ті нагадували їй про далеко не бідних, перспективних, закоханих у неї хлопців.
Спливав час, підростали діти: Іванко й Софійка. Щороку множилися їхні бізнесові об’єкти. Вони і справді багато досягли. Відкрили чимало магазинів, автомийок, побудували добротний будинок. Людмила завжди була бездоганною господинею: наварено, спечено, чистота, як в операційній, діти доглянуті. А ще з неї вийшла першокласна бізнес-вумен, справи вела вміло, керівником була здібним. Лягала поночі, вставала вдосвіта. У всій тій рутині, вщерть сповнених роботи буднях, завжди старалася догоджати Ігорю. «Дружина повинна їздити з чоловіком на риболовлю, на полювання, дивитися з ним футбол, бути йому цікавою, класно виглядати… Бо інакше ідеальної сім’ї не вийде», – переконувала вона своїх подруг і раділа, що сім’я у неї прекрасна, затишок бездоганний.
А ще Люда дуже співчутлива й легко сходиться з людьми. Зі всіма своїми підлеглими завжди на рівних. А з Аллою, продавчинею одного з їхніх магазинів, взагалі здружилася. Додому все частіше почала її запрошувати. А Ігор сердився, мовляв, йому через подругу менше часу приділяє, та Люда віджартовувалася: серце у неї, казала, велике, любові вистачить на всіх. Якось і незчулися, як Алла стала членом родини. «Вона мені рідніша, ніж сестра», – запевняла Люда. Не раз подруга залишалася ночувати у них, на вікенди у палатках з ночівлями з ними їздила, на відпочинок по закордоннях.
А час летів, як у Костенко, «не стишував галопу». Алла сама стала успішною бізнес-вумен й переїхала до столиці, казала: брат фінансово в усьому допоміг, і авто, і квартиру, й бізнес подарував. Та до друзів приїздила часто, вони не раз до неї заїжджали, бо син їхній вже у столичному виші вчився.
Сім літ тому Алла народила хлопчика. Про батька дитини не казала нічого, а Люда не допитувалася: не лізти ж людині в душу – прийде час, сама розкаже. Стала Назарчику хрещеною мамою. Як же няньчилася з ним. Ну як з рідним! Свої діти вже виросли, а вона так любить малечу. А Назарчик, бувало, місяцями бував у хрещеної мами, бо в Алли то відрядження, то закордонні семінари. Тож придбала Люда й ліжечко, й ходунки, й горшечок…
А як приїдуть Назар з Аллою до них на Різдво, Новий рік чи Пасху, то що вже наготує Люда всіляких делікасів: дві доби на кухні вовтузиться, бо ж люблять вони її смаколики. Тижнями гостювала Алла з дитиною у кумів. Дитям Людмила натішитися не могла, іграшки купувала, а як раділа вона, що її Ігор до малого
прив’язався.
Назарчику недавно вісім рочків сповнилося, подарувала Люда хрещенику велосипеда. Вже більшою сім’єю їздили на день народження: Іванко ж бо одружився, живе з невісткою в столиці, роботу там гарну має. …Нещодавно поховали батька Ігоря. Десь рік обходила його Людмила: забрали до себе, бо страшна недуга прикувала до ліжка. Софійка вже першокурсниця.
…Одного вечора Ігор прийшов якийсь дивний. «Ти втомився? Розчарований чимось? Щось сталося?» – допитувалася Людмила, подаючи вечерю.
«Людо, сядь, – сказав сухо, – нам треба поговорити. Назар – мій син. Ми з Аллою кохаємо одне одного вже багато років. Вибач. Я йду. Частину бізнесу залишаю тобі, будинок, твоє авто також… Дітям допомагатиму. Не засуджуй. Я просто без неї не можу». Він вийшов в ніч. Вона не спиняла. «Відпускаю тебе, кохаючи», – написала на Вайбер. І все! Крапка.
…Люда мовчки взяла чай із рук доньки. З цієї чашки любила пити Алла. Рідніша за сестру. «Як же я могла не помітити, – говорила сама до себе. – Як? У них постійно співпадали відрядження, а я бавила їхню дитину. Я їм як служниця стіл накривала. Сімейний. Я з Назаром на березі сиділа, поки вони рибалили в човні. А Алла? Як вона могла?». Думки роїлися, мов бджоли, руки опустилися, сили покинули. Приїхав син з невісткою, не відходила донька…
Через тиждень вона пішла до храму Божого. Сльози котилися по обличчю, коли розповідала священику, що сталося. Він провів спеціальний обряд, згідно з яким вона більше не хресна мама Назарчика, хоча дитина ні в чому не винна. Як і той годинник, що на стіні.
Поверталася до життя Люда довго. Проте зараз у неї все, як мовиться, в ажурі. Щоправда, чи навчиться вона колись вірити чоловікам і у жіночу дружбу, хто знає? В житті, як на довгій ниві.
Gismeteo 
