Ні про що,  окрім своєї подруги,  моя добра знайома Валентина Денисенко не хотіла і не могла розповідати. Обурювалася, як  повелися з нею, матір’ю, її діти. «Oh mio Dio! Oh mio Dio!» (О,  мій Боже, о мій Боже — авт.), повторювала  Валентина не раз, вкраплюючи у  свою розповідь  італійські слова. Її  подруга Галина заради дітей гарувала в Італії, але,  приїхавши  із заробітків, померла у гаражі.

Вона для Валентини  Степанівни була  наче старша сестра,  ще з дитинства  товаришували.  Та й долі у них схожі — стали вдовами, бо  їхні чоловіки молодими пішли  з життя. Проте жінки, втішаючи одна одну,  ставили на ноги своїх  дітей. Як вони підросли, то  і їхні потреби зросли. Жінки  вирішили  поїхати на заробітки.
Тривога  і страх охоплював обох, бо  сумнівалися, чи знайдуть роботу, не знаючи мови. Визубривши кільканадцять слів зі словника, прийшли проситися на фабрику.
«Тоді, понад двадцять років тому, працівників  бракувало, це вже нині приїхало молодих з усього світу, —  розповідала Валентина Степанівна. — Ми  отримували таку місячну зар-
платню, яку в Україні за рік заробили б. Щоправда, робота була марудна — з ранку до вечора  фасували овочі та фрукти. Ще доводилося знімати квартиру. Це ще півбіди. Бо доймала така туга за  Україною, дітьми, хоч у петлю лізь. Щовихідні   ходили до церкви, молилися просили Бога, щоб якнай-
швидше повернутися додому, а влітку їхали до поля, де росли соняшники і нам  легше ставало на душі…»
Не минуло й року, як подруги вже добре спілкувалися італійською мовою,  дізналися про спосіб життя італійців. Тож Галина вирішила піти з фабрики і найнялася «badante» (доглядальниця — авт.). Бо ж сиділкам більше платять, та й проживають вони безкоштовно.    
Відтоді  подруги  не часто  розмовляли навіть по телефону, бо   Галя доглядала примхливого 90-річного дідуся, який  вимагав неабиякої уваги. Ще  до того й був дуже скупим. Сердився й лаявся, коли Галина гнилого персика викинула чи  ботвиння з редиски, яким він так любив смакувати.  Проте всі забаганки старого італійця терпіла, бо його діти їй добре платили.
— Усе зароблене Галя надсилала двом донькам, порівну, щоб не було образ, — продовжувала Валентина. — В Україну, додому, рідко приїжджала, тільки коли донька весілля справляла. А потім знову для них старалася — відсилала євро і на квартири, і на  автомобілі. Галя була милосердною. Дуже побивалася за бабусею, у якої прогресувала  хвороба Альцгеймера, вона віддала Богу душу. Італійка  залишила у спадок  чималу суму грошей, віддячила їй за чуйність і доброту. «Купи собі, нарешті, якесь житло. Бо повернешся додому і не  буде де переночувати», — радила їй. Проте Галина мене наче не чула — була упевнена, що котрась  із доньок прийме її.
Могла  Галина змінити свою долю.  Познайомилася у Венеції із заробітчанином, і він дивився закоханими очима на неї. Раділа за подругу Валентина — нарешті вона буде щасливою. Проте  відмовилася з ним поїхати в Полтаву, бо сказала, що хоче ще онукам допомогти.
А життя швидкоплинне. Надумала 67-річна Галина повертатися на батьківщину і прийшла зі своєю подругою прощатися. «Basta (досить — авт.). Час  хоча б трохи відпочити, з онуками побути», — сказала вона.
Проте  доньки не були раді поверненню матері. Коли вона роздала їм зароблені євро та гостинці, то  почали крутити носом.  А молодша Лєра, віддавши їй ключі від гаража, сказала, аби вона там переночувала декілька днів, а потім спробує влаштовувати її у будинок престарілих.
— А от діти в Італії, хоча і прикро мені про це говорити, шанують і люблять своїх батьків, а для стареньких наймають доглядальниць. «Про Галю не скажеш, що вона немічною була, на здоров’я не скаржилася, а от серце матері не витримало зневаги доньок. Не знаю, чому мені не подзвонила, я би їй  допомогла…
Хоча Валентині Степанівні не позаздриш. Адже молоді роки на чужині гарувала, але теж залишилася біля розбитого корита. Спочатку невістці допомагала ремонтувати, перебудовувати дім, а як син розлучився, то знову йому  заробляла на квартиру, а потім свою однокімнатну продала, щоб трьох внуків навчати у вишах. А, приїхавши із чужини у відпустку, зупинилася в двоюрідної сестри. Ось така дяка за жертовну любов. Та Валентина цим не переймається, бо якось воно буде — заробила пенсію в Італії, тож не пропаде. Коли ж я їй натякнула, що вона  допускає фатальну помилку, як її коліжанка, то вона відразу ж перевела  розмову в інше русло. Сьорбнувши кави, скривилася. «Не вмієш її заварювати, — сказала ображено. — Зараз я тебе навчу»…