Аж не віриться, що цій хатині, яку я побачила у Великому Олександрові, вже понад сто років. Та й давно її господині бабці Марії нема. Проте хата, білостінна й чепурна, цвіте розмаїттям дивовижних квітів, листочків, ягід, що вражають яскравими фарбами. І не так важко здогадатися — це ж петриківський розпис, знаний в усьому світі, милує око перехожих.

А навпроти обійстя пенсіонерки Надії Садлій. Від неї й дізнаюся, хто цю неймовірну красу створив. «Та це ж моя онука розмалювала стіни, — каже Надія Іванівна. — І приїжджають звідусіль люди та довго хату роздивляються».
А до господині глиняної хати, що стала знаменитою, Марії Цихмістер доля була не прихильна. За кілограм проса, яке взяла в колгоспній коморі, її ув’язнили на п’ять років. Діти Марії померли ще маленькими від дифтерії. Хоча були в жінки родичі, але вони ніколи до неї не навідувалися. Їй, самотній, допомагали вижити сусіди. А подружжя Валентина та Людмили Садліїв стало для неї ріднею. Їхня донька Богдана часто прибігала на обійстя Марії Лаврентіївни, та ще й наголошувала, що в неї є аж три бабусі.
Понад усе хотіла 92-річна Марія Цихмістер, щоб її подвір’я не стало пусткою, просила сусіда Валентина, аби він її хатину підтримував і вберіг від руйнування.  І чоловік старанно виконував останню волю сусідки. А в його доньки Богдани з’явилася мрія — розмалювати, наче писанку, вибілену й відремонтовану хатину. Але спочатку вона навчалася у Кам’янець-Подільському університеті, бо вирішила стати педагогом.
І пригадала Надія Іванівна, як онуку з нетерпінням чекала з далекої дороги. Коли ж вона, студентка, приїжджала, то навіть будень перетворювався у свято. Як онука повернулася у рідне село, щоб учителювати в місцевій школі, то радості не було меж.
— Я ж Богданочку з пелюшок вибавила, виплекала, на руках носила, бо невістка якраз навчалася в інституті, — продовжувала пенсіонерка. — Коли ж вона узялася розмалювати стару хату, то я  її відмовляла, але онука вперта. А через тиждень і я вже милувалася візерунками  на стінах.

Хоча, зізнається 24-річна Богдана, не була впевнена, що вдасться їй здійснити задумане. Спочатку вивчала секрети петриківського розпису — легкого, прозорого та сонячного. А коли почала малювати гуашшю та акриловими фарбами квіткові орнаменти, то сама здивувалася — вони так легко лягали на вибілені стіни. Це не єдине захоплення дівчини, бо вона ще в’яже, виготовляє із бісеру прикраси — намисто, гердани, браслети. От тільки часу їй на усе не вистачає, та покидатиме стінопису не має наміру.
— З давнини українці розмальовували майже кожну сільську хату. Оселя розквітала цвітом чи кетягами калини. Або на стінах з’являлися різні пташки чи тварини. Ця краса гуртувала родину, додавала радості в нелегкому селянському життя, — розповідала Богдана, яка вірить, що в її рідному краї відродиться українське малярство.