Важко повірити, що Вірі ще й п’ятдесяти немає. Сива, втомлена жінка сиділа на лавці. Ми часто зустрічали її тут, адже, як вона сказала, цей куточок скверу їй чимось нагадує Україну, отож увесь свій вільний від роботи час проводить у ньому.
Саме там я з нею і познайомилася. Відпочиваючи в маленькому італійському курортно-туристичному містечку, часто ходила на пляж, дорога до якого пролягала повз сквер. Якось і ми з дочкою присіли поруч перепочити. Спілкувалися українською, почувши нашу розмову, жінка аж стрепенулась: «Ви з України? А звідки саме?»
Ми розговорились і жінка розповіла про себе: про  життя в Україні і тут, в Італії.

Спочатку воно складалося як і в більшості ровесників – школа, технікум, заміжжя, народження синів. За клопотами так швидко летів час! Робота в колгоспі, вдома, турбота про дітей, чоловіка, а тут ще й власний будинок почали будувати.
На все катастрофічно не вистачало грошей, отож вирішили, що Віра поїде на заробітки, буде передавати гроші, а Василь будуватиме будинок.
Коли вирушала до Італії, то  її синам було 12 і 8 років. Шкода було залишати їх без маминої турботи, але тішила себе, що то ненадовго…
Важко було спочатку: не знала мови, традицій країни, звичок незнайомих людей, проте старалася, і незабаром стала незамінною помічницею сеньйори Марії, яка доглядала сина, котрий після аварії ледве пересувався на милицях, і п’ятьох його діток, що залишилися без мами. Спочатку малеча насторожено ставилась до чужої сеньйори, проте незабаром вже горнулися до неї, прислухалися до чужої мови, підказували італійські слова.
У клопотах про чужу родину промайнуло п’ять років. Віра вирішила повернутися додому.  Вона жодного разу не приїжджала у відпустку, тому радість її перепліталася із здивуванням: як підросли без неї сини! Який гарний будинок звів чоловік! Але в той же час і сумом огорнуло: постаріли батьки, не стало кількох родичів.
Розлука з чоловіком також не минула безслідно: Василь став якимось чужим, а через місяць після повернення дружини сказав, що знайшов собі іншу і разом з нею їде до Росії. Віра була у розпачі. Не було роботи, а, отже, і грошей. Усе, що посилала, витрачено на будівництво.
Їх швидко розлучили – Василь не претендував ні на будинок, ні на майно: «Усе залишаю дітям, в рахунок аліментів». Але ж хлопців потрібно було одягати, взувати, зібрати до школи, думати про їхню подальшу освіту. І Віра знову зібралася до Італії. Добре, що на її місце нікого не взяли: діти ні з ким не могли вжитися і дуже зраділи, коли дізналися, що до них повертається сеньйора Віра.
Син Марії Сальваторе, який вже ходив за допомогою палиці, також зрадів її приїзду. І знову робота, клопоти про дітей. Пильнувала чужих, а душа боліла за своїх – як вони там без батьківської і материнської  турботи, і ласки, без контролю.
Через два роки жінка приїхала у відпустку. Спеціально обрала травень, коли у її синів були дні народження. Запитала, що їм подарувати, а вони в один голос:
–  Мотоцикл! Згодні один на двох!
Очевидно, вони вже обговорили це питання і вирішили, який і де купуватимуть.
Спочатку намагалася відмовити дітей від такого подарунка, пропонувала новенькі ноутбуки, велосипеди, фотоапарати, проте хлопці наполягали:  їм був потрібен тільки мотоцикл.
У крамниці довго вибирали, сперечалися між собою, зате додому повернулися з омріяною покупкою. Кілька днів щось підкручували, налагоджували.
І ось настав той тричі проклятий день, коли сини вирішили випробувати мотоцикл. Сіли обоє, махнули руками на прощання, і все… А через дві години на її подвір’я зайшов сільський голова з директором школи і фельдшером. Вони й сповістили, що хлопці не впоралися з керуванням, виїхали на зустрічну смугу і зіткнулися з вантажівкою. Обоє загинули в одну мить.
Вона погано пам’ятає день похорону. Як уві сні ходила між двома домовинами, щось говорила до своїх синочків, і не могла повірити, що то востаннє вони вдома…
Потім були дев’ятини, сороковини… Щодня йшла на кладовище, довго сиділа біля могил, доки хтось із родичів чи сусідів силою не забирав її звідти.
Згодом їй зателефонував Сальваторе і повідомив, що його матір прооперували і вони вкрай потребують її допомоги. Родичі переконали жінку повернутися до Італії.
– Якби не приїхала сюди, напевне здуріла б, – продовжувала свою сумну розповідь Віра. – Батьків забрав до себе брат, тож мене більше нічого не тримало в Україні, хіба що дві свіжих могили, до яких думкою линула щомиті.
Коли по приїзді до Італії переступила поріг, її не впізнали. Змучена пережитим і довгою дорогою жінка була вкрай змарнілою. Важко поверталася до життя, до своїх обов’язків. Господарі з розумінням ставилися до пережитого горя і всіляко підтримували жінку.
А ще за якийсь час Сальваторе запропонував їй стати його дружиною.
– Ми разом з ним приїхали в Україну, замовили і встановили надмогильні пам’ятники. Спочатку я хотіла продати будинок, та згодом передумала. Запропонувала племінниці поселитися в ньому, а я щороку приїжджатиму і буду мати де зупинитися.
Уже сімнадцять років Віра живе в Італії. У цьому році їздила в Україну, аби вкотре замовити панахиду за загиблими синами. Їй добре в Італії, в новій родині її люблять і поважають, але її серце в  Україні, де народилася і виросла, де живуть її батьки, де на сільському цвинтарі вічним сном спочивають її синочки. Тому жінці такі дорогі зустрічі з українцями.
Ми домовилися про наступну зустріч і розійшлися кожна у свій бік. Було шкода жінку, серце якої рвалося навпіл між батьківщиною і чужою країною, в якій, проте, знайшла родину, душею прикипіла до чужих дітей...