Тієї неділі в невеличкому подільському селі Майдан було людно й гамірно. Вкотре одружувався Гордій Мельник. Уже старий, але ще чіпкий дідок. Шпирка, так по сільському називали Гордія, був хазяйновитий. На його обійсті були корова, кози, свині, кури, качки.  Город  аж до левади тягнувся.

Такому хазяйству (вважав Мельник) раду може дати лише метка жінка, в руках якої всяка домашня робота горить. Але йому, на жаль, на таких не дуже щастило.  З першою, Федорою, прожив лише п’ять років. Народила йому сина й померла. Виховували його по черзі чотири жінки Гордія.
Син, Дмитро, пішов весь у молодого батька: високий, широкоплечий, тямковитий. Після закінчення училища механізації поїхав у Казахстан освоювати цілинні й перелогові землі. Там і залишився жити.
Гордія Мельника в колгоспі за сумлінну працю часто пошановували. Нагородили орденом і медалями, відзначали грамотами і грошовими преміями. На загальних зборах колгоспників його запрошували в президію. Місцеве начальство цінувало його пропозиції щодо розвитку сільськогосподарського виробництва й со-      ціальної сфери. Він мав певний досвід, бо довелося йому і орати, і сіяти, і збирати, і працювати на фермі, і пізнати ковальську та теслярську справи, навіть  завклубом був. За колгоспними роботами Гордій Мельник не мав коли підсобляти жінкам на своєму обійсті, яке за їхньої відсутності було для нього каторгою. Особливо, коли після повернення з колгоспної роботи доводилося поратися по господарству в нічний час. Та й, правду кажучи, Гордія Терентійовича не дуже тягнуло до домашньої праці. Він намагався всі роботи перекладати на жінок, котрі, не роздумуючи, йшли до нього, але розчарувавшись, швидко покидали.
Передостання дружина, Марією її звали, була працьовитою, знала швейну справу, не хотіла покидати Мельника, але захворіла,  й дочка забрала її до себе в сусіднє село. Мельник тоді був на штатній роботі і не мав можливості доглядати хвору, принаймні, він так пояснював дочці і сусідам. Рідні і близькі Гордія порадили йому взяти дружину з Орішків, недалекого села, що розкинулось над річкою Південний Буг. Зоя була на тридцять років молодшою і ще не заміжньою. Вона мала гарний стан і жагучі чорні очі, під чарами яких чоловік  мало не втратив дар мови. «Це — бенгальська тигриця. Чи вистачить мені наснаги зробити її покірною? Та Бог дав  мені шанс, і я маю ним скористатися», — подумав він, чухаючи потилицю.
…Два дні пило, гуляло все село. Гроші в Гордія водилися, і весілля він зробив на славу. Тости, вітання, весільні пісні, музика лунали далеко за північ. Дорофей Гума так напився, що, ідучи додому з весілля свого ровесника, загубив штани. Три дні вони, розповідали сусіди, висіли на плоті баби Палажки, сільської травознайки і цілительки, аж доки їх не забрала його Горпина.
Після другого дня весілля село довго не могло проснутися. Вранці, перед вигоном до череди худоби, раптом на подвір’ї  «молодого» почувся несамовитий лемент Зої.
— Ой, людоньки, яка біда мене постигла! Тільки-но віддав Богу душу мій суджений.
…Сільчани повільно заповнювали подвір’я Гордія Мельника. Посеред двору, плачучи, стояла Зоя в нічній сорочці, остання дружина Шпирки,  спершись двома руками на цямрину криниці. Наступного дня його ховало все село. Після панахиди Дорофей Гума виголосив коротеньку промову, яку закінчив словами: «Небіжчик був дуже рвучкий до роботи. На жаль, серце таких не завжди щадить».
 Кожний учасник панахиди ці слова розцінив по-своєму…