Дивлюся на  Олександру, Данила та Оленку і дивуюся. Чому вони, такі милі й гарненькі, не любі матері? Виховує їх тато. Та завжди поряд з ними турботливі бабуся й дідусь.

У старшеньких ще не стерся з пам’яті той  час, коли їх діймав голод. І бігли до магазину й просили у перехожих, аби хтось купив їм хлібчика. Та все ж, коли опинилися у сиротинці, то щодня чекали маму,  хоча через неї встигли уже настраждатися. Вона прийшла, але не сама, а з дядьком Валерою.  Обнявши свою  п’ятирічну  донечку і  трирічного  сина, розплакалася. Здавалося, що її слова і сльози були правдивими. Та не лише діти  вірили у щире каяття, що мама їх ніколи уже не залишить,  а й Валерій, який став її законним чоловіком.
Не відразу діти покинули сиротинець, бо довелося їм терпляче чекати, коли  мама оформить відповідні документи. І допомагала збирати папери Леоніда Глушик, яка  й наполягала, аби її невістка якнайшвидше забрала дітей з будинку-інтернату, бо інакше з нею не житиме під одним дахом.
– Хоча мій син після розлучення зарікався одружуватися, – розповідала Леоніда Тадеушівна. –  А коли поїхав чорниці збирати,  то привіз мені невістку. Це ж я вмовила його, щоб зі мною навідався до двоюрідної сестри на Житомирщину.  Там  Валера і  зустрів Катю, вкрай засмучену, бо недавно поховала  свою матір. І уже через кілька днів син вирішив з нею одружитися. Так і не змогла його відмовити від такої поспішності. А у  райцентрі  шила у мішку не втаїш – про Катю усіляке говорили. А найгірше те, що  її двоє діточок зростають у дитбудинку. Сина і це не спинило: сказав мені, що стане для них батьком...
Полюбилася нова оселя Олександрі й Данилу, коли вони приїхали у село. Смакували борщем і нахвалювали бабусю, яка  запевняла їх, що вони не знатимуть нужди. Так воно і було –  обігріли їх любов’ю  ще й дідусь і дядько Валерій, якого називали татом.
Та все ж  знову тривога охопила дітей, коли мама, як і колись, пішла з дому і не повернулася. Не зупинило її  навіть народження донечки.
Дітей переслідував страх, бо ж вони для тата нерідні, а Валерій їх заспокоював, що однаково любить усіх трьох. Леоніда Тадеушівна була розгублена, адже двомісячну Оленку, яка звикла до грудного молока, довелося годувати із пляшечки сумішшю.  І розпочалися безсонні ночі…
– Сталося  те, чого я найбільше боялася, – невістка пішла по руках, пиячила  і забула про дітей, – бідкалася жінка. – А як повернулася  через декілька місяців, то син її прийняв у свій дім заради дітей. Але вона знову узялася за своє, йому терпець увірвався – розлучився. Напевно, Валері не судилося жити у парі.
А Валерій Глушик вдячний батькові та матері, що допомагають йому в усьому:  сам би не справився  з хатньою роботою, бо ж і біля землі руки натруджує, порає чимале господарство. І очі світилися радістю, коли розповідав про успіхи у навчанні доньок – семикласниці Олександри та першокласниці Оленки, яка, схоже, найбільше зраділа зустрічі зі мною. Та розважала обдарована дівчинка танцями, піснями, декламувала вірші. Мені, вдячній глядачці, юна артистка ще й подарувала троянду, яка зацвіла в осінні холоди. Не зогледілася, як минув час та Олександра  повернулася із школи. “Це моя онучка  – велика помічниця, бо ж я не ходжу, ноги хворі, тож удвох куховаримо – я картоплю чищу чи кришу капусту, а Саша стоїть біля плити”, – хвалилася Леоніда Тадеушівна.
Хоча не вдалося мені вмовити  Валерія Анатолійовича сфотографуватися  із дітьми. Кремезний чоловік виправдовувався, що не голений, не фотогінічний. “Тато наш сором’язливий”, – зауважив Данило, у якого теж нема терпіння позувати перед об’єктивом. Та ще зізнається, що не любить сидіти за підручниками, як його сестри, але залюбки доглядає за кролями. Захоплено розповідав про мотоблок дідуся, такий собі маленький тракторець, який замінює ручну працю.
Хто знає, як складеться доля у старших дітей, бо Леоніда Тадеушівна знай-шла їхню бабусю  в Одесі, яка не цурається ані Олександри, ані Данила. Та хотілося б, щоб їй вистачило терпіння, а діти завжди були обігріті любов’ю й родинним теплом, якого нині їм не бракує.