Зима на Поділлі в 1962 році запам’яталася Євгенії особливо, бо були небачені заметілі, снігу — по пояс, і  мороз жалю не мав. Холодного січневого дня  вона сіла в потяг, який прямував за тисячі кілометрів — аж на Кавказ.  Він пролітав міста з такою швидкістю, наче змагався з хуртовиною, яка й не думала стихати.

Чоловік Іван зустрів її на вокзалі в Майкопі Адигейської республіки. З поїзда жваво вистрибували пасажири, а Женя неквапливо з валізою в руках, геть закутана, вийшла з вагона... От дивина, подумала вона, всі люди ходять у тенісках, легко одягнені. Нарешті її душа зігрілася, бо несамовиті заметілі  залишилися вдома, а тут її такий рідний Іван.
...З того й розпочалося їхнє нове життя на чужині. Невеличкий будиночок, який подружжя винайняло, став їхньою домівкою. Розрадою і підтримкою були близькі — Іванова сестра з чоловіком. Саме вона й  переманила брата аж на Кавказ.
Коли сонце котилося потихеньку за обрій і небо ставало лілово-червонястим, з їхнього великого вікна видно сліпучі вершини Кавказького хребта. Ця невимовна краса по-особливому захоплювала Івана, він був упевнений, що гори зовсім недалеко. «От би зблизька побачити той сніг, який, здається, там лежить уже вічність. Та чи дадуть підступити до себе гори?» — сказав він,  подумки піднімаючись на них. У його очах Євгенія прочитала, що він таки спробує їх підкорити!
У місцевому магазині Іван накупив консервів і хліба, а вдома взяв шмат сала. Одягнув плаща й чоботи, бо повсюдно гадюки  ледачкувато вигрівалися на сонці, навіть не думаючи поступатися, й вирушив у дорогу.
Перші два дні Женя  намагалася тримати себе в руках, думала, от-от чоловік повернеться. Отож нікуди не повідомляла про його зникнення. Але коли сестра Ніна побачила її на порозі геть заплакану, то розповіла, що вже третій день, як Іван пішов. «Ти знаєш, який великий гірський хребет? — сказала вона. — Він може бути хтозна-де, якщо досі ще живий, а не став поживою для диких звірів. Будемо чекати, адже знайти його — нереально».
На п’ятий день, коли сонце неквапливо хилилося до заходу, Женя сиділа біля вікна й тужливо дивилася на ті вершини. Та ось вдалині забовваніла постать чоловіка з величезною палицею. Це був Іван. Він на себе зовсім не був схожим —  увесь обдертий і брудний.
— Штани розірвалися вздовж ногавиці, тож довелося різати онучі на шматки й з допомогою затесаної гілки зшивати їх. Добре, що хоч плащ був, уночі захищав від холоду й дощу, — втомлено розповідав він. — Та якби ж то та ніч давала хоч на кілька хвилин заснути, бо ще завидна треба було вибирати собі розчахнуте дерево, залазити на нього та, обв’язавшись мотузкою, так чекати світанку. Бо інакше — станеш поживою для вовків чи ведмедів.
  І так день за днем Іван долав шлях до підніжжя однієї гори, переходячи яри,  в глибині яких дзюрчала вода. Весь час думалося, що ось ще зовсім трохи, і він  досягне мети. Проте то була лише ілюзія — до гір ще десятки кілометрів. Іноді без будь-якого спорядження дерся по скелях, добре усвідомлюючи, що, зірвавшись у прірву, навіть і сліду від нього не залишиться.     
 Та нарешті ноги відчули під собою легкий хрускіт твердого снігу, на якому, однак, слідів не лишалося. Тому запасся гілочками, якими помічав свій шлях, аби знайти потім дорогу  додому.
Та все ж він зумів підкорити одну з вершин Кавказького хребта, а гори віддячили впертюху — відпустивши його додому.