Ще малим Віталій Прокопович висловлював свої  враження поетичними рядками. Батьки раділи – обдарований  син у них зростає. Та якби Бог  послав  йому ще й здоров’я, бідкалися вони,  бодай слабенького. Бо ж із народження він  так і не відчув під ногами  землі. Та все ж, всупереч невблаганній недузі, що й кроку не дає зробити, Віталій  радіє кожному прийдешньому дню, а оптимізму додає йому поезія.

Хлопця надихають мальовничі пейзажі, на батьковій пасіці кожна травинка, квітка,  бджола. На  папір лягали емоційні  рядки, коли студенти, хоча й були наївні у своїх думках, на столичному  Майдані, терплячи холод й знущання, змогли об’єднати  народ в єдину націю. І начебто поет був з ними, коли написав вірші “Мільйони сердець”, “Я – українець”, “Білі ангели”. А втрати на Майдані та на  війні, яку розпалила ще недавно братня Росія, також озвалися болем у серці юнака, і він залишився у поетичних рядках. Та хіба можна  змовчати, коли окупанти  шматують рідну землю, посягають на найсвятіше – мову солов’їну, яку ввібрав з молоком матері, національні символи, якими дорожить? Він би не спав  у своєму теплому ліжку, якби мав крила, а був  би поряд з відважними й самовідданими воїнами на лінії фронту. Проте спроможний присвятити мужнім синам  України лише свої вірші.
І ці його поетичні рядки  так і залишилися б у комп’ютері, якби не щасливий випадок, який і посприяв народженню збірки “Червоні сльози України”. Бо ж Василь Мельник, голова районної ради, зустрівшись із Віталієм Прокоповичем за  чашкою кави (під такою назвою відбувалася акція), вирішив підтримати талановитого земляка, здавалося на перший погляд  беззахисного, але сильного поетичним словом, і допоміг у виданні збірки. Раділи появі книжки його друзі та  Анжела Дзицюк й Інна Самуляк, які її редагували та ілюстрували.
Потішив син й батьків своєю першою підкореною висотою. Для нього мама й тато – найкращі помічники та порадники, завдяки їм  світ його не  обмежується чотирма  стінами. Батько Анатолій Володимирович завжди  знаходить час, аби   вирушити з сином у близьку чи  далеку дорогу. Спілкування Віталію не бракує, бо відвідує клуб молодих поетів. Та й узявся у костелі вести діалоги “Вечори, що надихають”. І вдалося йому, щирому й відвертому співрозмовнику, згуртувати біля себе не лише однолітків, а ще й літніх людей.
    – Окрім того, мій земляк  не лише прихильник, а й творець співаної поезії, –  розповідала Анжела Дзицюк. – Є у нього три сотні ліричних віршів, переповнених почуттями й емоціями. І народилося у нього вже з десяток задушевних мелодій. Від природи Віталій наділений теплим ліричним голосом, а  ще чудово грає на гітарі. І магія його співу дивовижна. Тож пісні зі свого творчого доробку сам доносить до сердець слухачів. Та попри чудовий голос він не любить співати свої пісні на сцені, бо упевнений, що це його  особисті струни душі  і  слухачами  переважно стають тільки  рідні та близькі друзі.
Хоча життя таке непередбачуване і  багате на несподіванки. Можливо, він і на великій сцені подарує слухачам задушевну пісню. А поки що окрилений знайомством із львівським гуртом DIZeX BAND, з яким спілкується у соціальних мережах. Якраз їм сподобався один  із віршів Віталія, і вони написали до нього музику.  Хто знає, може пісня ця завоює мільйони сердець.  У ній є й такі рядки:
Невже я шукав таку як ти,
І змушений був крізь час пройти.
З-під ніг відлітає кудись земля,
Ще досі не вірю, що ти – моя.
Я відшукав тебе між всесвіту зірок,
І розгадав твоїх немало загадок.
В твоїх обіймах аж потонув,
З тобою геть про все забув.
Хоча юнак уникає розмов про особисте, проте у віршах другої віршованої збірки, яку готує до друку, воно відбилося у поетичних рядках – сентиментальних, ніжних і трішки печальних.
І все ж його очі випромінюють тепло і радість. Ані відчай, ані гнів не охоплюють його. Нехай і нелегко 26-річному Віталію торувати життєву  стежку на візку, та   його серце, хоча й вразливе, обігріте любов’ю.