Нарешті прокидається весна. Розплющують очі котики на вербі, прилетіли лелеки. Чуєш, Вікторе, весна, вже четверта весна, яка приходить без тебе. А тебе так бракує мамі, татові, сину, твоїм друзям, у пам’яті яких ти залишився добрим, працьовитим, відкритим. Мама приходить до твоєї могили, яка густо зрошена її гіркими сльозами, і вкотре просить, щоб ти повернувся, бодай у снах, щоб розповів, як тобі там…

У пам’яті мами, Людмили Садовець, назавжди закарбувався день 10 грудня 2014 року. Листоноша принесла пенсію, і вони тихенько гомоніли в кімнаті. Пройшов син, махнув рукою, прощаючись, і пішов. Господи, якби вона знала куди! Тільки синові своєму, Віталію, сказав про наміри вже напередодні того дня, коли мав їхати.
Зателефонував з Новограда-Волинського, де був на полігоні з підготовки солдатів до участі в боях. Розповів, що хлопці поділилися з ним теплим одягом, спальником.
А потім був дзвінок з дороги. У розмові повідомив, що їдуть на схід, сказав, що служитиме в 1-му батальйоні 30-ї бригади гранатометником.
Назавжди залишився в пам’яті і день 28 січня 2015 року, коли розмовляла з сином востаннє. Було погано чути, у трубці лунала стрілянина, а Віктор щось розповідав і сміявся, говорив, що все добре. А ще сказав, що гроші закінчуються на телефоні і Людмила Олексіївна поповнила його рахунок на 30 гривень.
Більше дзвінків не було. Не дзвонив тиждень, другий. Стривожені родичі почали звертатися у різні інстанції, проте ніхто нічого конкретного не міг сказати. Довгими безсонними ночами Людмила Олексіївна подумки зверталася до сина, розмірковувала про його місцеперебування. «Ні, він не загинув, можливо, в полон потрапив. Не приведи Господи, щоб став перебіжчиком! Де ти, сину?»
Згадувала його маленьким, школярем. Багато читав, що було не властиво його ровесникам. До 6 класу був відмінником, потім траплялися і четвірки, однак за навчання його батькам, які вчителювали у тій же школі, ніколи не доводилося червоніти.
Потім  навчався у Красилівському техучилищі, служив в армії. Куди тільки не закидала його доля: Читинська область,  Бурятія, Чукотка. А батьки щоразу чекали вісточок і раділи кожному листу. Потім, у 1996 році, затужив за домівкою і повернувся до рідного села Мовчани. Працював на будовах у Красилові, Хмельницькому.
…Минав час, а від сина жодного дзвінка. Щоправда, час від часу його телефон з’являвся у мережі, проте на дзвінки ніхто не відповідав.
Якось його син Віталій довідався, що у Дніпрі зберігаються тіла загиблих, імена яких можна встановити за аналізом ДНК. Аж тоді стало відомо, що у морзі під номером 336 лежить тіло його батька.
Не знав, як сказати про це бабусі. До неї зі страшною звісткою прийшла сестра і Щиборівський сільський голова Іван Болюх, які і повідомили страшну новину.
Син повернувся додому в домовині 21 травня 2015 року в день Святого Вознесіння. Так хотілося відкрити віко, побачити його обличчя, переконатися, що то він, попрощатися, проте не дозволили. Лише син Віталій, який їздив за тілом батька, бачив його в морзі.
У медичному висновку про смерть зазначено, що у Віктора тупа травма грудної клітини, а помер від больового шоку. Можливо, якби зняли той біль, він би вижив, хай би інвалідом повернувся додому, але живим!
Похорону не пам’ятає. Біля батьків постійно були лікарі, і, очевидно, щось кололи…
Життя Анатолія Захаровича і Людмили Олексіївни розділилося на «до» і «після». Вони жадібно прислухалися до розповідей односельців, які щось знали, чого не відали вони. Виявляється, його одноліткам було відомо про те, що Віктор збирається в АТО, мав їхати на кілька днів раніше, але не хотів псувати мамі день народження.
Сусідка розповіла, що напередодні похорону він  їй наснився. Ніби зустріла його біля лісу. Був такий молодий, гарний, у блакитній сорочці. Сказав: «Мені тут так добре, так тепло!» Звернув погляд на ліс і продовжив: «Тут і рибу можна ловити, і гриби збирати, тільки я вже не буду…». І, опустивши голову, пішов до лісу.
За особисту мужність і героїзм, проявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, Віктора Садовця нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), який вручили його мамі, а в грудні 2015 року на фасаді Радісненської загальноосвітньої школи, в урочистій обстановці було відкрита меморіальна дошка на честь загиблого в АТО колишнього учня.
Четверту весну зустрічають батьки без сина. Інколи він приходить у сни до Анатолія Захаровича, проте навіть уві сні повертає на кладовище, де, поруч могили солдатів, котрі загинули у роки Другої світової війни, і його останнє місце спочинку. А 8 червня 2015 року Віктору Садовцю виповнилося б 50 років, проте за чотири місяці до ювілею  він пішов у вічність, залишивши у скорботі батьків, сина, онуків.
У маминому серці рана на все життя. Після загибелі Віктора Людмила Олексіївна написала:
Жорстокий і страшний Донбас,
Забрав синочка ти у нас.
Забрав від мами і від тата,
Забрав від сина і від брата,
Забрав від внученьки й родини,
А повернув у домовині…
Хай буде проклята війна, яка забирає життя найкращих, яка примушує страждати матерів і дітей, які зустрічають своїх рідних у домовинах.