У весняні дні, з наближенням дня Перемоги, усе частіше оживають спогади про воєнне лихоліття, додаючи Тетяні Ямяк болю й туги. Її батько Василь Ґедзь пішов на фронт у червні 41-го року і не повернувся. Не пам’ятає, як він прощався зі своїми двома доньками, а дружину просив, аби берегла їх. Це уже мама розповідала Тетяні, коли вона підросла. А от часто у пам’яті воскресає 44-й рік, коли на її вулиці з’явилися німці, які уже втікали.
— Наші бійці йшли у наступ із села Чорна. Ринулися в атаку, а фашист, який зачаївся на будинку, кулеметним вогнем поливав щоразу, — розповідала Тетяна Василівна. — Падали солдати, як підкошені, у снігові замети. Я із сестрою була у бабусі в центрі села. Звідтіля було видно, як горіла наша вулиця. Від хлівів, покритих соломою, залишилися тільки згарища, загинуло 27 корів, та й наша годувальниця не вціліла.
Аж до півночі тривав бій у панському саду. У страху німому не спало село. Вранці запанувала тиша, гнітюча, і нічого доброго не віщувала. Убієнні визволителі у панському саду лежали. А від ран смертельних сніг червоний був. Земля білецька стала вічним домом 37-ом бійцям, яких поховали в ту останню весну у братській могилі. Уже у 1953-му році їхні останки перевезли й перепоховали у центрі села. І приходить Тетяна Василівна, аби поклонитися низенько воїнам, які наближали перемогу. Згадує батька Василя Даниловича, який пропав безвісти, а вона так і не довідалася, де його могила.
— До війни мій тато дуже гарно грав на скрипці, його часто запрошували на весілля, хрестини, — продовжувала Тетяна Василівна. — Коли мама провела батька на фронт, то відразу ж заховала скрипку у яму і потім довго її оберігала, аж до 47-го року. Не змогла витримати, як ми голодними очима дивилися на неї, і зважилася скрипку обміняти на решето жита. Хоча часто про це шкодувала. Розповідала, що мій дідусь Данило цей інструмент купив, продавши коня. А що вдієш? Ми ж дуже бідували. Коли йшла у школу, то не було у мене взуття і мама виплела мені солом’яники. Діти, батьки яких повернулися з фронту, жили заможніше, навіть хліб залишали під партами, бо не з’їдали його. Я ж почекаю, коли усі вийдуть із класу, візьму ті недоїдені шматочки, принесу додому, поділюся із сестрою та мамою. Вже у 50-тих роках стало легше, бо мені, як сироті, видавали талон і я обідала супом, чашкою чаю з маленькою булочкою. Старанно навчалася, до стінгазети дописувала, розв’язувала задачі так, що мене вчителька хвалила. Після восьмирічки вирішила поїхати вчитися у Заліщики, в сусідню область. «Я візьму на дорогу три карбованці, ті, що за комином лежать», — попросила у матері, а вона мене відмовляла, бо боялася відпускати із села.
Тож довелося Тетяні Василівні тяжко трудитися все життя — пішла у ланку, три гектари буряка сапала, до молотарки ночами ходила, і горох, і гречку косою косила. Ще й на цегельному заводі трудилася та з чоловіком виховувала двох синів. А розрадою для жінки став фольклорний ансамбль «Берегиня», в якому співала двадцять п’ять років. Із концертами часто бувала у Хмельницькому. Києві. « Інакше я не побачила б місто каштанів, якби не «Берегиня» , — зауважила 78-річна Тетяна Василівна.
Та й, можливо, і я не познайомилася б із нею, нашою постійною читачкою, якби вона не написала лист у редакцію, попросивши надрукувати вірш про її маму Марію. Вона ж, солдатська вдова, до останнього подиху чекала свого чоловіка Василя із фронту. Є у ньому такі рядки:
У травні, як цвітуть сади,
Земля святкує славну Перемогу.
Старенька мати вийшла за село
Вдивляється із сумом на дорогу.
На фронт цим шляхом чоловіка провела.
Сама ж була ще зовсім молодою,
Прийшла у час лихий їй похоронка...
Назавжди залишилася вдовою.
Сама ростила донечок маленьких,
Село своє підносила з руїн,
На битий шлях, що зразу за село,
Не раз виходила вона.
Роки минали, він так і не прийшов.
Життя ж минуло в довгому чеканні.
Затихла скрипка батькова навік.
На шлях не буде мама вже ходити,
Та поки будуть діти на землі,
То батько й мати в їхній пам’яті будуть жити.
А ще Тетяна Василівна зізналася у любові до нашої газети, яка уже триває понад три десятиліття. Не лише вона читає часопис, а її родина та ще й сусіди, які не мають грошей, щоб передплатити газету, та й каже, селянське життя легким не назвеш, але все ж без улюблених «Подільських вістей» ще сумнішим й пріснішим воно було б.