Публікація «Загублені в Африці», яку перечитав кілька разів, відтворила у моїй пам’яті давнє. Призабуте. Згадав городоцький ринок, великий гурт продавців і покупців. А ще перед очима постала старенька бабуся з темношкірим онуком. Тоді подумав: «Невже темношкірі вподобали собі Поділля і переселяються у наш край»? Ось що значить дружба, інтернаціоналізм, братерство!
Крокуючи семимильними кроками до комунізму — світлого майбутнього, радянські люди щиро та відкрито ставилися до багатьох народів світу. Будь-який чоловік з Африки чи Азії був нам товаришем і братом. Приймали таких гостей із розпростертими обіймами. Дуже часто ота вигадана і вдавана рівність завдавала чимало шкоди. Особливо молодим дівчаткам. Вони, покинувши рідні домівки, сторчма кидалися в бурхливий вир африкансько-українського кохання. Не хотіли думати про наслідки. Хотіли якомога швидше вийти заміж за африканця і долучитися до нецивілізованого життя дикого племені.
Щось подібне сталося із Ларисою. Про непросту долю дочки розповідала літня жінка, котра привезла з села в місто молочну продукцію. Вона, мабуть, тоді не прохопилася б жодним словом, бо ж навколо чужі люди. Тим більше, що хвалитися було нічим. Її сповідь почалася, як звідки не візьмись прибіг хлопчик. Кучерявий чубчик, мов у ягняти, випуклі очі, повні губи і темна шкіра свідчили, що він має зовсім не українські гени.
— Бабцю, я знайшов палатку, де продають спортивну форму. Дізнався про ціну, — випалив одним духом, ніби боявся, що хтось його спинить. — То, може, піду її приміряю?
Старенька стала копирсатися у вузлику, зав’язаному надто туго в хустині. Врешті-решт її пальці, покручені подагрою, розв’язали хитромудре сплетіння вицвілої тканини. Зашелестіли гроші. Бабуся відрахувала сотню чи дві. Поклала в долоньку хлопчикові і той коником-стрибунцем подрібцював від нас.
Ми мовчали й дивилися на жінку і нам хотілося запитати, з якого воза випав ось той темношкірий хлопчик і прибився до її оселі? Літня продавчиня певно збиралася з духом. Давала лад своїм нелегким думкам. Розкладала все по полицях. Поки онук швендяв базаром, вона повідала складну і повчальну історію своєї Лариси.
У Дарини Пилипівни і Захара Івановича росла єдина донька. Працьовите подружжя з дівчинки здувало пилинки, якби могло, то прихило б до неї високе синє небо. Батьківська любов була на шкоду справжньому вихованню. Тому Ларочка росла гордячкою. Мала гострий язичок. Рано, ледь не з початкових класів, стала верховодити серед ровесників. Ті мали її за вожака.
— Ой, шило. Вертихвістка, — бідкалася мати.
— З роками порозумнішає, — говорив тато, — життя навчить, почому фунт солі.
Обоє не могли навіть уявити, який сюрприз їм піднесе донька трохи згодом. Але до нього було навчання в столиці. Як Лариса долала довгий шлях до диплома, батьків майже не цікавило. Коли вона навідувалася в село, то їй напихали харчами торби й не шкодували грошей. Не знали рідні, що студентці допомагають з’їсти продукти африканці. З ними вона швидко тринькала гроші на розваги. Здавалося, що кращого годі й шукати. Одного року Лариса надто довго не навідувалася додому. Батьки почали непокоїтися. Не доведи Господи, якесь лихо спіткало дитину. Вони очікували казна-чого. Але такого…
Дочка надвечір крадькома постукала в двері. І боком-боком ступила до кімнати. Знесилено сіла на крісло. Опустила голову на схрещені руки. Не могла відважитися сказати татові з мамою про свою вагітність.
— Чого мовчиш? — запитав батько. Торкнув за плече. — Ніби води в рот набрала.
Звела голову й сумно подивилася.
— Та-а-а! Навіть не знаю з чого починати, — полилися слова неквапливо. — Я ношу під серцем дитину. Скоро буду народжувати.
Ойкнула біля грубки мати. Тріснула й розсипалася на друзки тарілка. Новина, наче обухом, ударила по головах батьків.
— А щоб ти була задубіла маленькою в колисці! — визвірився Захар Іванович. — Ославила на всю округу. Не дасть спокійно дожити віку.
Дарина Пилипівна поквапилися погасити вогонь, котрий набрав сили і вже палахкотів дужим полум’ям. Вона повернулася до ікони Божої Матері і машинально хрестилася. Змарнілі губи шепотіли молитву.
— Іди геть з моєї хати! — кричав глава сім’ї. — Народжуй, де хочеш. Не вистачає мені байстрюків годувати. Хоча би свій українець, а то…
Жінка вмовила чоловіка трохи зменшити свій гнів і невдоволення. Мовляв, якось переживемо. Бо якщо нині силоміць виштурхати Ларису на вулицю, то матимуть великий гріх непрощений.
Донька народила синочка у своїй хаті. Порадницею і повитухою була ненька. Батько став байдужим до клопотів доньки. Він був чужим у родині. Замкнувся в собі. Став заглядати у чарку, коли на світ Божий з’явився онук. Чорний, ніби його витягли з давно нечищеного комина.
Підростав хлопчик, робив перші кроки, хотів вилізти дідусеві на коліна. Марно. Той відмахнувся, немов від чогось зайвого, непотрібного, що викликає огиду.
— Забирайся до Африки! — говорив Захар Іванович, припалюючи чергову цигарку. Їдь у джунглі. Там кокоси й банани. А в нас картопля з кислими огірками, більше нічого немає.
Впертий дід, ображений вчинком своєї доньки, не любив темношкірого внука, не купував йому навіть найдешевших цукерок.
— Якби я не боявся тюрми, то викинув би цього шмаркача на смітник, — казав у хвилини люті.
Дружина намагалася заспокоїти чоловіка, але він не вгавав.
У такому гармидері й зростав хлопчик. У школі йому теж було не з медом. Був чужим серед своїх. А бабусю серце боліло за онука, вона його заспокоювала, казала, що все минеться. Лариса знову поїхала у місто, хотіла знайти свого коханого, не втрачала надії, що він її візьме заміж. Та ніде його не було. Від знайомих дізналася, що він поїхав до Африки. Лариса повернулася у село, зрозумівши, що темношкірий чоловік її обманув. Але життя триває, у неї є син. Хто, окрім неї, про нього подбає? Мати ж не вічна.
Від редакції: Це не єдиний темношкірий хлопчик, який зростав на Поділлі! Цікаво, як склалася його доля та інших темношкірих дітей? Багато з них талановиті й обдаровані, стали телеведучими, акторами та співаками. А всесвітньовідомим Жаном Беленюком, спорт-
сменом та олімпійцем, пишається наша країна.
Gismeteo 
