Якби тендітній чорнявій дівчині родом із Діброви, що на Чемеровеччині, з товстою косою нижче пояса, колись сказали, що матиме троє дітей, серед яких будуть свої рідні та прийомні – не повірила б. Тоді, в юності, коли амбіції зовсім інші, Ірина Сидорук, студентка Чемеровецького медичного училища, про велику, а тим паче, прийомну родину, не думала зовсім.
Жінка відсвяткувала 25-річний ювілей медичної роботи в стаціонарі Дунаєвецької центральної районної лікарні. Як зізнається Ірина Вікторівна, пропрацювавши стільки років фактично на одному місці, не пошкодувала про це жодного разу,  хоча поїхала за направленням з училища, але полюбила свою роботу раз і назавжди. Напевно, таке однолюбство у чемерівчанки в характері, бо навіть з коханим чоловіком Олександром вони знайомі ще зі шкільної лави.

– Ось так як посадили нас за одну парту в другому класі, так і не розлучалися. Хіба тоді були не разом, як чекала його з армії, – з вогниками теплоти в очах розповідає пані Ірина про Олександра Сидорука. – Сашко переїхав разом зі мною на Дунаєвеччину, віддав 22 роки життя роботі в пожежній охороні, а тепер пішов на заслужений відпочинок. Про дітей спочатку не думали, жили, як то кажуть тепер, для себе, та потім почало їх не вистачати. Все більше і більше хотілося дитячого щебету, тупотіння босих ніжок по долівці.  Бог таки почув наші молитви, тож незабаром в нашій родині з’явився синочок Богданчик.
І дехто, на новому місці, обмежився б однією дитиною, та життя, як це часто буває, внесло свої корективи: Ірина Сидорук перенесла дві важкі операції на головному мозку, і тоді, на волосинці від смерті, у стані марення побачила діток, які просили її не вмирати, бо вона їм ще потрібна. Коли жінка фактично повернулася з того світу, то одразу ж заявила чоловікові, що хоче взяти з дитячого будинку ще  малечу.
– Важко в це повірити й певно таки той сон був віщим, бо коли ми їхали за дитиною, в той самий день я дізналася, що вже три місяці як вагітна, – пригадує Ірина Сидорук. – Ось так і вийшло, що стали ми багатодітними батьками. Але скажу чесно, поклавши руку на серце, що всі вони для мене рідні й не важливо народила я їх сама, чи ні. Так, ми маємо статус прийомної родини, але я не люблю це афішувати. І тим паче не поділяю погляди тих батьків, які після 18-річчя названих дітей відпускають їх у доросле життя і знову беруть когось на їхнє місце. Я буду мамою цим дітям до самого кінця, буду їх навчати, одружувати, радіти онукам та, сподіваюся, навіть правнукам. Це і є справжня сім’я, якою вона  не була б.
Діти в родині Сидоруків найбільший скарб, тож Ірина та Олександр  пишаються ними. Богдану зараз 17, він третьокурсник Кам’янець-Подільського харчового коледжу, ходить на волейбол та дзюдо, фанатіє від гирьового спорту та навіть має солідні перемоги у змаганнях. Середульша Катя навчається в сьомому класі, а маленька Ангелінка ходить в третій. Дівчатка дуже люблять шити, самі роблять викрійки, відвідують гурток «М’яка іграшка» в Будинку творчості школяра, проте мріють зовсім не про дизайнерську стезю. Ні! Вони хочуть бути як мама! Тільки от якщо Катя дійсно хоче піти стежкою матусі і бути медсестрою, то третьокласниця Ангелінка хоче маму «перевершити» й стати хірургом. У Богдана є серйозна мрія про власний ресторан.
– Звісно, всі діти хороші, але для кожної мами її дитина найкраща! – каже Ірина Вікторівна. – Вони у мене всі слухняні, виховані, добрі та щирі. Це виховували в нас з чоловіком наші батьки, ці ж якості намагаємося прищепити й  нашим дітям. Якщо в когось з них день народження, чи просто їх пригостили чимось смачненьким, завжди розділять порівно між собою. Всі обов’язки по дому також розібрали й кожен відповідає за своє: хтось миє посуд, хтось готує, хтось  прибирає.
Як розповідає пані Ірина, звісно найліпше в родині готує студент-технолог Богдан, а його фірмова картопля фрі з часниковою підливою та зеленню – обов’язковий щотижневий атрибут їхнього обіднього столу. Катрусі ж більше вдаються супи та борщі, а маленьку Ангелінку поки що поставили у «холодний цех» – вона хвацько нарізає всі необхідні для готування продукти.
Ці діти, хоч деякі з них і названі, ростуть так, як і більшість звичайних дітлахів. Їх не балують без причини, але й любов’ю не обділяють. У дівчат є дві улюблениці – висловухі кицьки Мася та Ася, за якими вони доглядають та з нетерпінням чекають на появу кошенят. За першої-ліпшої можливості родина їде до бабусь та дідуся на Чемеровеччину, а влітку обов’язково оздоровлюється на морі та в Карпатах.
День матері в родині Сидоруків особливе свято – вони печуть смачний торт та збираються за родинним чаюванням. Дівчатка, традиційно і на всі інші свята, вчать вірші для матусі та малюють листівки. Часто на таких святах присутні й куми пані Ірини, хрещені батьки дітей – родини Гауряк та Котлярських. Як у казках є добрі феї та чарівники, так і вони для Богданчика, Катрусі та Ангелінки  справді хрещені з великої літери.
– Бути мамою важко, проте  почесно і радісно, – розповідає Ірина Вікторівна. – Я б хотіла усім дівчатам побажати діждатися того моменту, коли ти хочеш сім’ї та дітей, адже це потрібно робити не для когось чи для годиться, а в першу чергу для себе. Якби всі так думали, то в нас  не було б покинутих дітей. Бажаю всім матерям величезного терпіння, жити життям своїх дітей і виховати так, щоб вони стали прикладом для інших. Часто побутує думка, що діти з притулку – якісь не такі, мало не тавровані. Їм у житті дійсно складно і потрібно увесь час доводити, що вони не гірші, а в дечому навіть кращі від своїх ровесників. Якщо ви маєте можливість і відчуваєте потребу – подаруйте сімейне тепло одинокій дитячій душі. Повірте, чужих дітей дійсно не буває і вони скоро стануть своїми, рідними по крові та духу. Так, в нашій державі недосконале законодавство і часто на шляху в прийомної родини чи усиновлювачів стоїть багато перепон, але радість материнства це однаково не затьмарює.