Курси валют

Хоча й щасливе та безтурботне життя нині у Кузьми Левчуня у великій доньчиній родині, та все ж пенсіонер не може змиритися, що його обійстя в Ульяновому стало пусткою. Там минуло його дитинство, хоча убоге і стражденне, але спогади про батьків зігрівають душу. Вони в поті чола трудилися, старалися, щоб їхні шестеро дітей не бідували. Та все ж той час колективізації став невблаганним і жорстоким для селянської родини.

— Мій тато подався на заробітки в Одесу, навіть деякий час був градоначальником, — розповідав Кузьма Тихонович. — А повернувшись додому із заробленими грішми, купив коні, воза та весь реманент. Проте господарював недовго на своєму клаптику землі. І як тільки-но розпочалася колективізація, то вмить став злидарем. Упертим був, не хотів записуватися у колгосп, вважав, якщо працюватиме на своїй землі, то не бідуватиме. З такими, як він, непокірними, не панькалися — усе забрали...
Малому Кузьмі так було шкода корови, овець та особливо вуликів з працьовитими комахами, що здавалося, його сердечко не витримає такої наруги. Активісти не зглянулися на дрібних діточок й прирекли родину Левчунів на голодну смерть.
— Моя мати Гафія вмивалася слізьми, бо в нас залишилася лише жменька проса. На щастя, сусіди були милосердні, не дали нам померти з голоду. Я з братом Семеном пішов аж у Волочиськ пасти худобу. Ми потрапили до добрих господарів, які годували нас вранці та ввечері. Як йшли додому, то дали нам буханець хліба й просили, щоб ми занесли його додому.
Нелегко той зароблений скарб, такий пахучий, було вберегти голодним дітям, та вони знали, що вдома їх чекають-виглядають, бо всі хочуть їсти. І тим буханцем тиждень смакувала багатодітна родина, мати нарізала дрібні шматочки, які аж світилися й ділила їх між дітьми.
Кузьма до школи не ходив, бо не було у що взутися й одягнутися, проте вирішив опанувати якесь ремесло. Напросився до дядька Гурима, аби той навчив його шити взуття. Проте він відмовив, сказав, що його обкладуть податками. Однак потайки вечорами хлопця навчав майстер Стручок, а ще толкував йому, що без знань у житті доведеться важко. Послухав його одинадцятирічний Кузьма та вирішив сісти за шкільну парту, наука давалася йому легко. Закінчивши сім класів, записався у колгосп, працював рахівником. Батько сердився на Кузьму, але змушений був змиритися, бо де ще можна було селянському синові заробити на хліб?
— У 39-му році, на роботі мені вручили повістку з військкомату. Коли сказав мамі, то вона довго плакала, а вранці почепила мені хрестик на шию і попросила, щоб я тричі обійшов навколо хати, а потім вийшов на дорогу, не оглядаючись. «Сину, ти повернися», — сказала на прощання. Я так і зробив. Сів на підводу й поїхав.
Тоді ще не здогадувався Кузьма, чому так мати журилася, проводжаючи його на армійську службу, адже все у нього складалося добре. В Одесі навчався у школі молодих командирів, займався спортом та навіть мріяв про військову кар’єру. Аж раптом війна.
— Зненацька на нас напали, а зброї не було. Чим відбиватися? Забрали в полон, аж у Румунії спинився, там терпів і холод, і голод, знущалися з нас, били. Вирішили втекти з товаришем, хотіли на фронт, та нас зловили німаки й посадили у карцер. Довелося змиритися, бо хотілося жити. Наймитував у господаря в румунському селі, допомагав по господарству, робив усе, як він наказував, бо інакше міг би мене вбити. Та все ж ще встиг повоювати — визволяв Угорщину, а в Будапешті був тяжко поранений у голову. Хто знає, чи залишився б живим, якби не болгарська санітарка, яка побачила, що я ще дихаю і витягнула мене з поля. Після операції довго лікувався, однак з тієї пори по тілу ходять осколки, а їх більше десятка.
Коли повернувся додому, то довго не відпочивав, — подався у колгосп, трудився на різних роботах, а невдовзі став бригадиром. А ланковою була гарна дівчина Фаня, яка повернулася з Німеччини. Коли побачив її Кузьма, то й очам не повірив, адже вона навчалася з ним в одному класі, хоча й молодша на чотири роки.
Як побралися, то пішли жити у комірне, до дядька Єфрема, бо обоє з багатодітних сімей. Згодом побудували глиняну хату й у ній виросло четверо їхніх дітей.
— Відколи себе пам’ятаю, то тато був завжди на керівних посадах — агрономом, головою, помічником голови, — продовжувала Лідія Кузьмівна. Ми рідко його бачили вдома, бо зрання до смеркання працював. Ходив пішки у Шибену, не було в нього машини. Заглядав до кожного поля, дивився, як виорано, як сходить насіння. Він не мав коли допомагати мамі, бо глядів колгоспної роботи. А вона і на роботу ходила, і давала лад усьому. А ми, щоб не засмучувати батьків, старанно навчалися в школі, а потім усі здобували вищу освіту.
 Як вийшов на пенсію Кузьма Гнатович, то теж не відпочивав — ходив на роботу на ферму, ремонтував вікна й двері, а вдома завів кролів, пас корову, доглядав за пасікою. Все ж піддався вмовлянням доньки і переїхав до неї у село, бо зрозумів, що нема тієї міцності й сили, як у молоді роки.
Та й зізнається, що втішений тим, бо є в нього до кого голову прихилити, з ким поспілкуватися.
— Мені уже 98 років. Можливо, доживу і до ста, а може і ні, але хочу ще дочекатися Дня Перемоги. Це найбільше для мене свято. Як його можна знищити? — дивувався Кузьма Левчунь.