Не думала Ніна, що її чоловік Геннадій Вегера одягне військову форму й захищатиме Вітчизну. Бо ж за плечима у нього була лише армійська служба, а, здобувши мирну професію, працював у місцевому господарстві.
Пригадала Ніна Дрозд, як її чоловік понад чотири роки тому записався добровольцем у батальйон «Батьківщина». Не могла змиритися й намагалася його зупинити, благаючи, щоб не додавав їй тривоги та смутку. Коли вмовляння не допомогли, то сховала паспорт, навіть хотіла його пошматувати чи спалити, але зрозуміла — своїм гнівом Гену не втримає біля себе. «Забирай та їдь, куди надумав», — сердито сказала, віддавши документ.
Коли донька Геннадія Софійка пішла у перший клас, то її тато уже воював із загарбниками. Не так часто, як їй хотілося, навідувався додому. Пам’ятає вона, як татусь приїхав у коротку відпустку і тоді проводжав її у четвертий клас. Той першовересневий дзвоник став для неї найрадіснішим та найщасливішим днем. Проте знову він поспішив до своїх побратимів, а чекала на нього не лише Софійка, а й уся родина. Та марно, бо не зміг приїхати, як обіцяв, ні на Новоріччя, ні на Свят-вечір. Уже через місяць Ніна, пригорнувши доньку, намагалася їй пояснити, що із війни не усі повертаються живими. «Ти так схожа на тата, — сказала їй, не приховуючи сліз, — а його нема, загинув». Невдовзі десятирічна Софійка розпитувала маму, чому у неї не батькове прізвище.
Навіть коли Геннадій Вегера пішов на війну, то був упевнений, що у нього все життя попереду. Він запевняв Ніну: обов’язково офіційно зареєструє їхні стосунки та свою донечку запише на своє прізвище. Не встиг, і вдові довелося оббивати пороги суду, доводити, що Софійка – його донька.
Ніна і не думала пов’язувати свою долю з Геннадієм, побоювалася, чи він стане для її доньок хорошим батьком. Сама виховувала двох малих діточок з тих пір, коли її чоловік трагічно загинув. Якось запросила її кума на день народження. Там і познайомилася з Геною, який відразу ж спантеличив її пропозицією руки і серце. Проте вдруге під вінець обоє йти не збиралися, обравши цивільний шлюб. Гена запевнив, що її донечок не скривдить, піклуватиметься про них, як про рідних. Так воно й було.
— Спочатку Ліля та Оля, як були маленькими, кликали його татом, а як підросли, дізналися про батька, який загинув в автомобільній аварії, то називали його Геною, — продовжувала Ніна. — А він ніколи не ображався. Як народилися Софійка, то дуже зрадів, бо уже не сподівався, що такої незрівняної радості діждеться. Нині вона вже носить його прізвище, бо так донька захотіла…
Ніколи й словом не обмовився Геннадій рідним, що часто перебував під потужними обстрілами й пекельним вогнем. Воював на Луганському напрямку, супроводжував медиків у зону бойових дій, а новобранців навчав усьому, що умів та знав. Побував зі своїм батальйоном і у районі Донецького аеропорту.
— Торік, восени, коли приїхав, то допомагав нам і бараболю викопати, і люцерну скосити, працював за двох, хоча й боліла нога, бо був поранений, — згадувала зятя 73-річна Надія Євгенівна. – Я ж йому кажу: «вертайся якнайшвидше, бо ж ти у нас єдиний чоловік. Нема нам від кого чекати підтримки й допомоги. «Та куди я дінуся від вас?» – жартував Гена. Повернувся з того пекла, але в труні. Ніхто такого не сподівався...
Ще вранці, 10 лютого, зателефонував Лілі, розпитував, як у неї справи, чи усе добре вдома, аж раптом перервав розмову. «Пора мені їхати. Я передзвоню…» Тоді шістнадцятирічна Ліля і не здогадувалася, що вона востаннє почула теплий, знайомий голос вітчима. Бо ж того дня 37-ріний боєць Геннадій Вегера з позивним «Зелений» не повернувся із бойового завдання. Біля Пісків обірвалося його життя.
Так вірив, коли завершить визвольну місію разом з іншими воїнами – відчайдухами, то повернеться до своєї сім’ї, проте не судилося. Хоча все ж, мабуть, на мить відчув, що своїй любій дружині не встигне сказати найважливішого, і у соцмережі на сторінці залишив для неї такі поетичні рядки:
Найкращі квіти
я зберу по світу
І їх усіх до твоїх ніг
складу.
Що побажаєш –
можу все зробити.
В твої долоні
своє серце покладу.
Я обіцяю,
що ніхто у цілім світі
Не змусить
очі плакати твої.
Якщо потрібно,
зможу землю зупинити,
Лишень уста твої
всміхнулися б мені.
А сльози? Вони завжди непрохані. Не може їх стримати Ніна, коли коханий пішов без вороття. Уже виплакала усі очі, бо до болю втрати не звикнеш, не забудеш. «Як гірко жити без тебе», — не раз повторює вдова, дивлячись на портрет такого рідного чоловіка.