Кілька років тому Віталій Бельдяєв прийшов у медичний коледж з сестрою Інною, яка мріяла стати студенткою. Тоді він і познайомився із Любою Назаренко, котра ще роздумувала над вибором професії. Здавалося б, що ця випадкова зустріч у Хмельницькому так і залишиться спогадом, бо, роз’їхавшись по своїх домівках, кожен занурився у свої клопоти. Закінчивши училище, Люба працювала у приватній пекарні, а Віталія призвали в армію. На початку 2016 року він вирішив продовжити службу, але вже за контрактом.

Можливо б і донині він для неї залишився другом, з яким лише спілкувалася по телефону, але нещадна війна змінила їхнє життя.
У бійця не було сумніву, що саме він зі своїми товаришами сприятиме завершенню цього кривавого конфлікту. Тож, зізнається, що у зону АТО їхали з піднесеним настроєм, не було страху, а була упевненість, що кулі оминатимуть, бо ж свою землю боронять. Але на лінії розмежування все виявилося зовсім не таким, як уявлялося. Замість наступу, сиділи в окопах, а ворог гатив із потужної зброї. Віталій, потрапивши 12 квітня під обстріл, був тяжко поранений. «Наче тих п’ятьох днів у моєму житті і не було, бо я нічого не можу згадати, — розповідав. — Опритомнів аж у лікарні. Хоча мої побратими часу не гаяли, а якнайшвидше намагалися доправити мене до найближчого госпіталю, а звідти уже в Дніпропетровськ.
Люба і не відала, що з її другом сталася біда, бо його сестра не відразу написала повідомлення в соцмережі. Але ж йому як ніколи у цей важкий час потрібна була підтримка.
Як не вмовляла свого керівника, але він не хотів її відпускати. «Ти ж не його дружина, а у нього є рідня», — переконував дівчину. Проте ніщо її не зупинило. Узявши квиток на літак, полетіла.
В обласній лікарні імені Мечникова зустрів її головний лікар Сергій Риженко. Відразу ж його впізнала, бо часто бачила по телевізору. Провів Любу в реанімацію, сказавши, що його пацієнт наче відчув, що вона до нього їде, і таки опритомнів.
 — Ось бачите, уже й усміхається, — продовжив лікар. — А це добрий знак.
Випробування чекали на обох, бо ж лікарям не вдалося врятувати бійцю ліве око та й кисть лівої руки змушені були ампутувати. Хоча дівчині й боляче було дивитися на страждання, все ж вона підбадьорювала його, намагалася бути поряд. Півроку перебувала з ним у різних лікувальних закладах.
Коли у листопаді 2016 року побралися, то невдовзі отримали житло у Хмельницькому. Та все ж, каже Люба, її чоловік не може всидіти у міській квартирі, часто їздить у село. Оте родинне тепло, якого йому так бракувало в дитинстві, вже з першої зустрічі відчув, познайомившись із Любою Афонівною та Вірою Йосипівною, мамою та бабусею дружини. Бо ж ще малим, опинившись у притулку, навчався в інтернаті. Радів, коли якогось дня батько забрав його до себе і школяр повернувся на Старосинявщину в рідну Цимбалівку, де він народився. Тож сільської роботи не боявся.
Однак йому, після тривалого лікування, довелося вчитися жити з протезом. І чоловікові будь-яка робота стала під силу. Одягнувши звичайний протез, і траву косить, і у хліві порається. Є у нього також біонічний протез, та він делікатний і не витримує таких навантажень.
У селі щодня роботи непочатий край. Тільки біля двох корів доводиться трудитися родині. А ще треба подбати про корми і для двох телят.
 — Уже понад сто ряден сіна витягнули на горище, та цього ще буде мало, — заклопотано каже молодий господар.
На подвір’ї походжає маленький Андрійко, із цікавістю поглядає, як його татусь щось майструє. Їх уже троє. До нього, каже Віталій, повернулася радість, бо втішений сином, а поряд вірна й вродлива дружина.