Згадуючи пережите, Катерина Горбачова усміхається. А ще не так давно їй було не до сміху. Вона довго опиралася підступній недузі, але все ж операції  уникнути не вдалося. Коли, знепритомнівши, отямилася, то просила лікаря, аби її врятував. Вона ж не лише бабуся, а ще й мама для  двох онучок-школярок. Є чоловік, та чи справиться він зі щоденними клопотами? Здоров’ям теж не може похвалитися, з допомогою милиці пересувається.
— Дарма себе накручувала. Ми собі раду дали. Як-не-як кухарем був у армії, та й онучки вже не маленькі, в усьому мені допомагали, — запевняв сімдесятирічний  Валентин Петрович.

Та все ж, зізнається, не лише він боявся, тривожився за Катю, а й онучки.
Коли ж півроку тому повернулася додому з лікарні, то і Каріна, і Вероніка обійняли свою бабусю. «Як добре, що ти знову з нами», — сказали їй зі сльозами на очах.
Не сподівалося подружжя, що, окрім п’ятьох дітей, доведеться виховувати ще двох онучок. На жаль, це не єдине випробування, з яким донині не можуть змиритися пенсіонери. Довічний біль батьків — втрата двох синів та невістки, які молодими пішли з життя.
— Старшому Олегу було 26 років, коли він вирішив посвататися до дівчини із сусіднього села, — розповідала Катерина Петрівна. — Я так його просила- благала, щоб він нікуди не їхав, наче відчувала: щось лихе має статися. Не послухав мене, поспішав у Жабинці, а її вдома не застав, — пішла до клубу. Як побачив ту дівчину з іншим, то життя йому не милим стало. Коли повертався додому, то мотоцикл на крутому повороті перекинувся. Велике горе у нас, не до радощів, бо ж сина поховали.  Але ж у доньки уже призначено день весілля. Не знала, що робити. Іду до отця у церкву, прошу поради, а він дозволив повінчатися молодим…
Біда не забарилася і знову постукала в хату подружжя. Не хотілося вірити, що вже нема й Віталіка.
— Як привів невістку в наш дім, то раділа за сина, хоча й не дозволила жити на віру, наполягла, щоб повінчався з нею. Начебто ладили між собою, — продовжувала пенсіонерка. — Невістка чекала другу дитину, а Віталік поїхав на заробітки.  І, як грім з ясного неба, — якийсь нелюд вкоротив синові віку, а вбивцю так і не знайшли. Вже через місяць Вероніка народилася, недоношена. Після сороковин сина дізнаюся, що невістка дитя залишила у пологовому будинку. Спочатку не вірила, але переконалася — так воно і є. Поїхала у Хмельницький, купила все необхідне для немовляти й привезла онуку додому. А вона така маленька — два кілограми 350 грамів. Ще тоді молодша донька Юля з нами проживала, заспокоювала, підбадьорювала — не зоглянешся, мамо, як виростуть Каріна і Вероніка.
Невдовзі комісія засідала у сільраді. І мене запитували, бо ж я жінка не молода, чи зможу двох дітей виховувати — трирічну Каріну та Вероніку, яка у сповитку лежить. Мені тоді було 57 років. Я їм кажу — онуків не віддам, із чоловіком про них піклуватимуся.  І тоді хтось із комісії наполіг на іншому — або діти, або робота. Стажу мені вистачало, бо після інституту економістом у сільпо, у Летаві, працювала, а потім ще десять років дояркою на фермі, то не вагаючись, вибрала опікунство. Хіба є щось дорожче, аніж діти?
Додалося смутку батькам, коли невістку хвороба забрала, а Володя залишився з двома діточками. Бігала бабуся Катя до них, допомагала сину справитися з домашніми клопотами.
І справді, час не стоїть на місці — уже Каріна у дев’ятому класі навчається.  І радіють за неї бабуся з дідусем, бо працелюбна, цілеспрямована, юристом мріє стати. Уже вирішила опанувати ази майбутньої професії на заочних курсах Харківського інституту.
Для одинадцятирічної Вероніки старша сестра — приклад у всьому, тож намагається її не розчаровувати.
— Хотілося б, якомога довше протриматися на цьому світі, але ми не вічні, — каже Катерина Петрівна, — бо онуки потребують піклування і захисту. Та як згадаю про доньку Юлю, то тривога минає — не залишить вона ані Каріни, ані Вероніки, пригляне за ними.
Як би там не було, але її онуки не забудуть дім, сповнений затишку і любові, в якому зростали, мудрі поради й настанови бабусі, що стала мимоволі їхнім опікуном.