Розповідь про цю світлину, датовану 1931 роком, передавалася з покоління в покоління.
– Спочатку її зберігала моя прабабця Хима Казмірчук, яка пережила своїх дітей, чоловіка та виховувала внуків, – розповідала завідувачка дитсадком «Джерельце» Олена Козачук. Вона часто дивилася на цей знімок і обличчя її світлішало. Казала, що це був найщасливіший для неї час. Підростали діти – синочок з донечкою. Такі дружні між собою були. Настуня любила читати, що під руку потрапить, бо ж тоді книжка на вагу золота була. А Петрик пропадав біля улюбленого коника.
Уже й не пригадала старенька, чому її чоловік Панас, заможний господар, якраз першого вересня, вирішив запросити фотографа, щоб той зробив знімок доньки та сина. Напевне, на згадку. Тоді десятирічну Настю вона причепурила – заплела коси, сказала, аби донька одяглася святково у білосніжну спідничку та накидку з бантом, взула черевички. Дівчинка з радістю виконувала все, що їй сказала мама. А от 12-річний Петро, пострижений під бубон, не дуже хотів показувати перед камерою без свого улюбленого коника. Батько сердився на сина, а от фотографу сподобався задум хлопчика.
Хто знає, можливо, Петро відчував, що таки доведеться йому розлучитися зі своїм улюбленцем. Колективізація чорною бідою увірвалася до заможних селян. Хто чинив супротив, у того однаково забирали землю, все майно, а ще лякали, що з рідної хати проженуть на вулицю. І Панас Казмірчук записався у колгосп “Правда”, віддав увесь реманент та ще й коника привів із собою. Схоже, чоловік вчинив мудро, бо інакше його родину прогнали б ще із села.
А Петро, підрісши, пішов на службу в Червону армію. Додому не повернувся – загинув на фінській війні.
Тяжко переживали втрату сина Хима й Панас Казмірчуки, сумувала за убієнним братом Настя. Батьки свою єдину доньку берегли, як зіницю ока, переховували від шуцманів під час війни, щоб її не забрали на примусові роботи до Німеччини.
В роки воєнного лихоліття окупанти закрили школу, в якій тримали коней. Звісно, це пригнічувало Настю, бо вона вирішила стати вчителькою. Та все ж її мрія збулася. Закінчивши Кременецька педучилище, повернулася у рідне село й працювала вчителькою початкових класів. З її легкої руки і розпочалася династія педагогів та вихователів. Двоє доньок та троє онуків продовжили її справу, а правнук Андрій – викладач Кам’янець-Подільського аграрного технікуму.
Анастасія Данилюк померла у молодому віці від лейкемії, якраз у пам’ятний день для неї першого вересня, коли понад три десятиліття тому неподалік своєї хати фотографувалася з братом Петром біля річки під вербами. Нині у цій місцині пустка. Залишилися лише старі дерева, мовчазні свідки тих гірких і немилосердних років колективізації й голодомору, схиливши у зажурі своє віття.