Розповідь про цю світлину, датовану 1931 роком,  передавалася  з покоління в покоління.

– Спочатку її зберігала моя  прабабця  Хима Казмірчук, яка  пережила своїх дітей, чоловіка та виховувала внуків, –  розповідала завідувачка дитсадком «Джерельце» Олена Козачук. Вона часто дивилася на цей знімок і обличчя її світлішало. Казала, що це був  найщасливіший  для неї час.  Підростали діти – синочок з донечкою. Такі  дружні  між собою були.  Настуня любила читати, що під руку потрапить, бо ж  тоді книжка  на вагу золота була. А Петрик пропадав біля улюбленого коника.
Уже й не пригадала  старенька, чому її чоловік  Панас, заможний господар, якраз першого вересня, вирішив  запросити фотографа, щоб той  зробив знімок доньки та сина. Напевне, на згадку.  Тоді десятирічну  Настю вона причепурила –  заплела коси, сказала,  аби донька одяглася святково у білосніжну спідничку та  накидку з бантом, взула  черевички. Дівчинка з радістю виконувала  все, що їй сказала мама.  А от  12-річний Петро,  пострижений під бубон, не  дуже хотів показувати перед камерою без свого улюбленого коника. Батько  сердився на  сина, а от  фотографу сподобався задум хлопчика.
Хто знає, можливо, Петро відчував, що таки    доведеться йому розлучитися зі своїм  улюбленцем. Колективізація чорною бідою  увірвалася до заможних селян. Хто чинив  супротив, у того однаково забирали  землю, все  майно, а ще   лякали, що з рідної хати проженуть на  вулицю. І Панас Казмірчук записався у колгосп “Правда”, віддав увесь реманент  та ще й   коника привів із собою. Схоже, чоловік вчинив  мудро, бо інакше його родину прогнали б ще із села.
А Петро, підрісши, пішов на службу в Червону армію.  Додому не повернувся – загинув  на фінській війні.
Тяжко  переживали втрату сина Хима й Панас Казмірчуки, сумувала за  убієнним братом  Настя.  Батьки свою єдину  доньку берегли, як зіницю ока,  переховували від шуцманів під час війни, щоб  її не забрали на примусові  роботи до Німеччини.
В роки воєнного лихоліття окупанти закрили школу, в  якій тримали  коней. Звісно, це пригнічувало  Настю, бо вона вирішила стати вчителькою. Та все ж її мрія  збулася. Закінчивши Кременецька педучилище, повернулася у рідне  село й працювала вчителькою початкових класів. З її  легкої руки і  розпочалася династія педагогів та  вихователів. Двоє доньок та  троє онуків продовжили її справу, а  правнук Андрій –  викладач Кам’янець-Подільського аграрного технікуму.  
Анастасія Данилюк померла у молодому віці від лейкемії,  якраз у пам’ятний день для неї  першого вересня, коли понад три десятиліття тому  неподалік  своєї хати фотографувалася з братом Петром  біля  річки під вербами. Нині у цій  місцині пустка. Залишилися лише старі дерева, мовчазні свідки  тих гірких і немилосердних років колективізації й голодомору, схиливши у зажурі своє віття.