Дерев’яну Хрестовоздвиженську церкву, в селі Сарнів Волочиського району, збудовану в 1856 році, віряни вважають оберегом та найціннішим скарбом. Вона була опорою православ’я в усій окрузі, коли з часу захоплення краю Королівством Польським поширювався католицизм. Вистояла в часи войовничого атеїзму, хоча активісти в роки колективізації й перетворили її у зерносклад. Уціліла під час воєнного лихоліття. Її не раз закривали та відкривали для богослужінь. До неї, давньої та намоленої, все частіше приїжджали здалека люди, з надією на зцілення.
Занепокоїлися прихожани, бо за півтора століття так і не діждалася капітального ремонту, а вже всі частини храму похилилися, зігнулися та руйнуються. Та й сам отець Олександр бачив, що храм потрібно ремонтувати, аби повернути йому первозданний вигляд, бо він вважається історико-архітектурною пам’яткою. Але, окрім дозволу із зобов’язаннями, потрібні були кошти й чималі.
— З Божої ласки та завдяки добрим людям все ж зібрали та вже вклали в реставрацію 360 тисяч гривень, — каже отець Олександр.
Хоч він і словом не обмовився, що теж віддав гроші на оновлення храму, продавши джип і пересівши на «Таврію».
Про цей істинно християнський вчинок дізналася від старости села Юрія Осацького, якого вразила щедра пожертва отця Олександра. А ще Юрій Михайлович, захоплений небайдужістю ієрея до виховання підростаючого покоління. Його щотижневий урок з основ християнської етики з нетерпінням чекають школярі не лише місцевої школи, а й у сусідніх Завалійках. Та й матушка Ксенія не лише бажана гостя на всіх святкуваннях у селі, а й учасниця концертів, яка зачаровує своїм співом присутніх.
Не здогадувався отець Олександр, що доля йому готувала священицьку службу. І нині він оновлює церкву, в якій чотирнадцять років був настоятелем його батько Володимир Герасимчук. Бо ж спочатку Олександр навчався у профтехучилищі, а після служби в армії здобув вищу освіту, мріяв стати психологом. Та все ж прислухався до батькової поради і прислужував дияконом у Хрестовоздвиженській церкві.
Отець Володимир ще й опікувався сірководневим джерелом, що на краю села, бо сам помітив, що вода зцілює багато недуг не лише тілесних, а й душевних. Якраз відтоді розпочалося нове життя джерела, яке ще називають Загребельною криницею. Тут часто зупинялися прочани, що йшли до Почаєва, аби втамувати спрагу м’якою, смачною та навіть цілющою водою.
Не лише над Загребельною криницею отець Володимир із прихожанами збудував капличку, а ще біля джерела Святого пророка Іллі, що у сусідній Куровечці. Облаштовував ці місцини уже його син Олександр разом із вірянами — з’явилася огорожа, доріжки з бруківки, а навкруги все сяє чистотою.
Сім років тому, коли батька не стало, хмельничанин Олександр Герасимчук із дружиною вирішили переїхати в село. І якось несподівано, відразу воно стало для них рідним. Подружжя хазяйнує у своїй господі, обробляє землю та плекає сад, у якому понад сотня дерев, вирощеним щедро ділиться з тими, хто потребує допомоги. Та й святині, які залишив отець Володимир, у надійних руках.
Згадує не раз 33-річний отець Олександр, як малим приїжджав у село, як бував на батькових богослужіннях. І, напевно, відтоді Боже слово стало для нього великою втіхою. А ще чекав подарунка від святого Миколая й завжди його знаходив під подушкою. Нині вже клопочеться, щоб донечка Софійка та синочок Ярославчик теж відчували радість того дива, з його дитинства. Не забуває про гостинці від Чудотворця для вихованців місцевої школи.
Gismeteo 
