Марія Колісник працювала бухгалтером, а у вільний час завжди читала «Подільські вісті». І донині пенсіонерка передплачує газету. Вирішила розповісти про односельчан, які попри безглузді реформи, що знищують село, намагаються вижити, а своїми добрими вчинками ще й підтримати сусідів — далеких та близьких.

 І розпочала із сільського голови Володимира Нів’євського. Ще пам’ятає його вісімнадцятирічним парубком, коли він із братом на весіллі витанцьовував, викидаючи такі коліна, що навіть «Козаки Поділля» позаздрили б. Це було чудово.
– Володимир жив і працював у Хмельницькому, — а коли вийшов на пенсію, то повернувся у рідне село Женишківці і його обрали головою сільської ради та не помилилися. Уважний, чуйний, і головне, — не пихатий, сам працює, та інших змушує трудитися, — захоплено розповідає Марія Дмитрівна. — Відразу ж відремонтував і привів до ладу водонапірну башту, що біля лікарні. Коли в колодязях не вистачає води, то люди, які живуть поблизу, носять її звідти. На кладовищі навів порядок, то й місце останнього притулку не захаращене, світиться чистотою. Ями на сільських вулицях позасипав щебенем, уже можна по них проїхати…
 Стиль роботи Володимира Нів’євського теж подобається пенсіонерці. Адже, окрім розпорядку дня голови, ще й вказано його номер мобільного телефону. То ж будь-якої години дня та ночі прийде на допомогу чи дасть слушну пораду. А ще завжди контролює, щоб щокварталу завозили балони зі скрапленим газом. Обов’язково доручить працівникові із сільради, щоб той посприяв, аби його доставили кожному додому.
У селі проживає чимало людей з доброю душею. І це Анатолій Кушнір, колишній головний агроном, який вирощував високі врожаї, а нині порадою допомагає людям. Та не лише роз’яснить, яке краще насіння, а допоможе самотній сусідці викосити траву. Анатолій Павлович молоко продає за помірною ціною, бо на своїх односельчанах наживатися не хоче. Має легковий автомобіль, то завжди підвезе.
– Отож, якщо ви побачите, що на базарі з машини виходять бабці з палицями, то це Павлович привіз за покупками женишковецьких пенсіонерів, — продовжує Марія Дмитрівна. — А ще допомагають нам виживати наші механізатори. Вони мають і трактори, й автомобілі. Олег Пушкар, Микола Юркевич, Юра Кухар — безвідмовні, бо завезуть куди треба, виорють город, наріжуть дров, ще й допоможуть зібрати урожай. Спасибі, хлопці, що стали опорою для своїх земляків. Без вас, як без рук.
Обурена Марія Колісник не лише пенсійною реформою, від якої багато галасу, бо виплати зросли на копійки, а ще медичною, що призводить до вимирання сіл. Навіть керманичі до виборів бояться зробити перепис населення в країні, бо впаде їхній рейтинг.
– Та попри все нас намагаються рятувати медичні працівники Ольга Козак, Інна Завадська. Вони добросовісно ставляться до своїх обов’язків, приходять додому, призначають ліки, за це не беруть грошей, — запевняє Марія Дмитрівна. — Трапляється часто, що Ольга Ярославівна в районному чи обласному центрах купує необхідні ліки, яких нема у сільській аптеці за свої гроші й приносить хворому. А ще у лікарки є захоплення — вона вирощує квіти. Дивуюся, як знаходить час доглядати за цим різнобарв’ям.     
Якщо лікарка Ольга Козак любить квіти, то у ветлікаря Валерія Зайця інше захоплення — доглядає за бджолами. І мед викачує високоякісний, без домішок цукру та антибіотиків. Кажуть, що його продукт заробітчани перевіряли в одній із лабораторій Польщі та переконалися, що він якісний. Окрім комах, Валерій ще турбується про тварин. Ой, і дістається від нього хазяйці, яка погано доглядає свою корівку. А якщо тварина захворіє, то докладає всіх зусиль, щоб одужала, бо ж вона у селі єдина годувальниця.
Звісно ж, у селі хороших людей багато, завдяки їм виживають пенсіонери, бо хтось доставить медикаменти, інший підсобить по господарству — дров нарубає, город виоре чи просто добрим словом підтримає.
 Можливо, й не наважилася б розповісти про своє рідне село наша читачка, якби не контролер Віньковецьої РЕС Леонід Мініх. Не лише він того дня завітав на подвір’я пенсіонерки, а й листоноша Ася Шуфляк, яка нагадала про передплату на «Подільські вісті». Чоловік побажав, аби газета і надалі більше писала про простих людей. «А я обов’язково про тебе, Льоня, розповім, — пообіцяла Марія Колісник. — І не лише про себе прочитаєш, а й про наше село, в якому люди стали великою та дружною родиною». Свого слова читачка дотримала, і їй за це спасибі.