Давно це було. П’ятдесят років минуло, коли у містечку відкрили музичну школу, в якій Ліді так хотілося навчатися, та їй відмовили, бо набір закінчився. Засмутилася, а батько не знав, як донечку втішити, чим їй зарадити. І несподівано з’явилася надія. Бо ж приміщення майбутньої музичної школи було старе й занедбане. Довелося шукати тямущих майстрів, щоб його відремонтувати, та ще грубки вимурувати. І звернулися за допомогою до Анатолія Шевчука, знаного пічника. Погодився та працював не покладаючи рук, але від свого заробітку відмовився. Попросив Анатолій Олександрович лише, щоб його єдину доньку зарахували до музичної школи.

Лідина мрія збулася й вона старанно вивчила нотну грамоту та залюбки навчалася грі на баяні. А через п’ять років стала однією з перших випускниць музичної школи.
    — Ось так татусь скерував мене до вибору професії, бо я продовжила навчання в педучилищі, а повернувшись додому, працювала музичним керівником у дитсадку, — розповідала Лідія Анатоліївна.
Зі своїм майбутнім чоловіком зустрілася випадково, у знайомих. Тоді дізналася лише, що він родом із Віньковеччини, а закінчивши профтехучилище, приїхав за направленням та в побуткомбінаті ремонтував швейні машини. Схоже, це було кохання з першого погляду, Іван Горбатюк поспішав зі сватанням. І про своє раннє заміжжя жінка ніколи не пошкодувала, бо завжди й у всьому відчувала підтримку чоловіка. Та й донині дослухається до його порад.
Заспокоював Іван Броніславович дружину, коли стала безробітною, бо дитячий садок, до якого
25 років торувала стежку, закрили. Та образа минула — їй вдалося знайти роботу до душі у територіальному центрі соціального обслуговування. Уже одинадцятий рік минає, як Лідія Горбатюк щоранку поспішає до своїх підопічних, аби допомогти їм справитися із побутовими чи іншими життєво важливими проблемами.
А ще, зізнається, ніколи не думала, що їй з чоловіком доведеться виховувати онуку. Підступна хвороба забрала 26-річну доньку Олю. Хоча нічого не віщувало біди. Раділа, коли вона виявила бажання навчатися у музичній школі. Не докоряла, коли донька не пішла дорогою матері, хоча сподівалася цього. Закінчивши інститут, Оля працювала бухгалтером. Хотілося, щоб вона була щасливою у шлюбі, та хіба долю об’їдеш на коні? Коли трирічна онука залишилася сиротою, то подружжя не забарилося зі своїм рішенням — будуть опікуватися Оксаною. Іван Броніславович, згадавши свою маму, яка дала раду десятьом дітям, дивувався: невже з однією не справимося?
Спочатку онука вередувала, сумувала й плакала за мамою, але час допоміг дівчинці змиритися та збагнути, що бабуся й дідусь ладні для неї небо прихилити.
Зустрілася я з Лідією Горбатюк, коли вона поверталася від підопічних. “Звісно ж, з дітьми легше було працювати, — зауважила вона, — та попри все, відчуваю, що самотнім людям потрібна моя підтримка”.
Однак іншого, спокійного життя, Лідія Анатоліївна собі не уявляє, тому й піклується про немічних, виховує онуку. Хоча, каже, Оксана підросла й стала помічницею, намагається щось     смачненьке приготувати для своїх рідних. І попри те, що їй, шестикласниці, ніколи глянути вгору — все ж не обминає музичну школу, теж, як бабуся,    грає    на    баяні, бігає на додаткові уроки англійської мови та ще займається у    танцювальному     гуртку.
А найголовніше, що зростає Оксана у великій любові бабусі й дідуся.