Друк
Категорія: Любисток
Перегляди: 407

Минуло вже шістдесят років, як поєднали свої долі Михайлина і Станіслав Вітковські. У взаємній любові, злагоді та турботі торують вони життєву стежку. Розповідаючи історію свого знайомства, дякують долі, що їх звела.

Хоча Станіслав був єдиною дитиною у сім’ї Вітковських, та все ж із рідної Варварівки Дунаєвецького району п’ятнадцятирічним поїхав до школи робітничої молоді в Луганськ. Потім працював на будівництві шахт Донбасу, а звідти пішов на армійську службу.
 А Михайлина зростала у багатодітній родині Герасимових у Савинцях Ярмолинецького району. Коли їй виповнилося п’ятнадцять років, поїхала до  знайомих у Дунаївці, а вони влаштували її на суконну фабрику. Адже тяжко працювати у колгоспі, маленькій тендітній дівчинці було не під силу.
Коли Станіслав служив у війську, то його родичка надіслала адресу Михайлини, бо вона їй припала до душі. Три роки вони листувалися, хоча ні разу не бачилися. Після звільнення з армії зустрілися в Дунаївцях. Дуже сподобалися одне одному і через рік побралися.  —  Ото було весілля! — згадує той далекий березневий день Михайлина Михайлівна. Під гармошку, скрипку та барабан так танцювали, що ледь шибки у хаті не повилітали. Свекруха моя була засмучена, не відразу, зізналася, що журилася, бо з чужого села дівчину її син-одинак сватає, навіть до ворожбита зверталась. А той роздивився своє ворожіння і промовив: «Не переч, сестро, синові, бо ця дівчина його доля». Свекруха заспокоїлая і все життя дуже мене любила.
Спочатку молода сім’я винаймала житло, згодом виділили молодятам землю під будівництво, і за кілька літ вони мали вже свій куток.
 Усе життя вони важко працювали: 25 років Станіслав Іванович трудився ковалем на арматурному заводі, 30 років Михайлина Михайлівна — ткалею на суконній фабриці. Викохали-виростили двох доньок — Валентину і Наталю. Раділи трьом внучатам. Хлібом святим благословили їх на подружнє життя.
Щасливі були, коли відгуляли пишні весілля внуків Олександра і Леоніда, Оксани. Дочекались і правнуків. Вони — Юля, Настя, Даша, Богдан і Назар — нині найбільша втіха для стареньких.
А Станіслав Іванович, попри роботу коваля, займався ще й будівництвом. Допомагав родичам зводити власні оселі, збудував дім старшій доньці Валентині. Згодом у Варварівці на батьківському подвір’ї спорудив вже при допомозі дітей і внуків новенький будинок, куди з дружиною два десятки літ їдуть з весни до осені господарювати, обробляти город, доглядати сад.
 Станіслав Іванович за своє життя звів вісім будинків і сказав, що це його останнє будівництво. Не знав, що через кілька літ, коли відсвяткує свій 70 ювілей, власноручно збудує ще й дім для внука Леоніда, для якого після трагічної смерті зятя став і дідом, і татом в одній особі. Золоті руки Станіслава Івановича ніколи не знають спочинку. Із бетоном, каменем, цеглою, деревом, металом він знає, що і як робити. І завжди перший помічник у майстра його вірна дружина.
А ще подружжя Вітковських багато літ відвідують православну церкву, де Станіслав Іванович служить біля священика. Великою мрією його було встановлення хреста — оберега при в’їзді в рідне село. Гарну ідею із запалом підтримали односельчани, і вже кілька років  при дорозі височіє білий, вилитий із бетону, хрест, виготовлений руками майстра.
Подружжя завжди користувалося повагою серед родичів і знайомих. Ніхто ніколи не чув, щоб вони сварилися, сердилися, дорікали чимось одне одному.
– Такої чистоти стосунків, взаємоповаги і підтримки зустріти в сьогоднішньому житті, певне, вкрай важко, — розповідає донька Валентина. — Може,  Бог тому дарує їм щастя бути разом так багато літ. Цукерку, якщо одна — завжди розділять порівну. І яблучко, і апельсинку, і банан. За стіл снідати, обідати, вечеряти тільки вдвох. Інакше й не їстимуть.
Останнім часом хворе серце Михайлини Михайлівни дає все частіше про себе знати. Кілька літ поспіль дочки періодично кладуть маму на лікування. Найбільша радість для Станіслава Івановича, коли його Михайлинка після лікарні повертається до нього. Тоді вони не соромляться своїх вже перевірених роками почуттів — і плачуть, і сміються, і цілуються прямо посеред подвір’я.  
– Діамантове весілля батьків поки що не святкували, бо саме великий піст, а золотий ювілей, 50 років подружнього життя, відмічали дуже пишно, хоча всю підготовку тримали у великому секреті, — продовжувала Валентина, —  щоб сюрприз вдався. І він вдався! Зійшлася на запрошення рідня, був і весільний пишний коровай з медом, і танець для молодих, і букет нареченої та лунало «гірко».
 Радіє за своїх батьків донька Наталя, бо не всім подружжям випадає таке щастя відсвяткувати поважний ювілей. Зітхає жінка, адже рано овдовіла, у 25 років залишилася без чоловіка.
Нині  старенькі проживають під опікою доньки Наталі. А під вечір, взявшися за руки, як діти, повільнесеньким кроком мандрують провідати сім’ю доньки Валентини, де завжди гостинно їх зустрічає зять Віктор.
Глянувши, як Станіслав Іванович турботливо тримає маленьку худеньку руку своєї дружини, розумієш, що, певно, саме так виглядає сімейне щастя, коли поряд найдорожча людина.
Тож з роси і води Вам, дорогі діамантові ювіляри, та ще багато літ спільної дороги життя.