Далеко не кожен — таких одиниці, готовий прийняти у свою сім’ю нерідну дитину, зігріти її своїм теплом. Саме тому у дитячих будинках ще залишається велика кількість покинутих дітей, які так мріють про родину. А ось Тамара Миколаївна Дрозд із села Лонки Волочиського району огорнула теплотою шестеро прийомних дітей. Найстарша Оксанка вже навчається у восьмому класі, а найменшенький Ігор відвідує садочок. Отже, про все по порядку.
П’ятнадцятого вересня 2010 року сім’я Дроздів поповнилася двома дітьми — Галею та Русланом. Радісно зустрічав їх Назарій, рідний син Тамари, який вже давно мріяв про братика або сестричку. Це було непросте рішення для Тамари Миколаївни, яка
18 років пропрацювала у Яхновецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів вчителем хімії та біології.
— Не одну безсонну ніч довелося мені пережити, обмірковуючи всі тонкощі цієї справи. Я дуже люблю дітей, тому й обрала вчительську стежину. Також завжди мріяла про велику, дружну родину, — розповідає Тамара Дрозд.
З чоловіком сімейне життя не склалося. Назара Тамара виховувала сама, за підтримки батьків. Всю свою любов вона вирішила віддати дітям, які і стали розрадою та сенсом її життя. Безліч довідок, документів зібрала Тамара Миколаївна перед тим, як взяти дітей під опіку.
— А ще зі мною працювали психологи, які спочатку проводили різноманітні тести, бесіди. А вже пізніше навчали, давали поради, як справитися з тією чи іншою ситуацією, — пригадує Тамара Миколаївна, — Це допомогло, адже я не зовсім усвідомлювала, з якими труднощами мені доведеться зіткнутися. Руслан
і Галя спочатку були налаштовані агресивно. Ставало навіть страшно в деяких випадках. Галинка, коли було щось не по її, могла і вдарити. Діти ворогували навіть між собою. До їхнього перебування у Вовковинецькому інтернаті, вони жили з бабусею. Але вона пішла із життя. А мама не навідувалася до них сім років, куди її закинула доля — невідомо. Вона про дітей забула. У Галі та Руслана є ще дві сестрички, яких усиновили за кордон. Дітей після смерті бабусі розлучили: менші потрапили в Дім малютки, а старші — в інтернат. Вже коли Руслан і Галя жили зі мною, ми зробили запит. Нам прийшло фото: їхні сестрички разом із новою родиною. Галя мріє стати перекладачем, щоб із ними зустрітися. А Руслан обожнює спорт і мріє про кар’єру футболіста. Зараз діти вже зовсім інші. Галя стала прекрасною помічницею, допомагає мені у всьому. Дуже любить менших дітей, які з’явилися у нашій сім’ї пізніше. Піклується про них, зігріває своїм теплом пам’ятає про свою сирітську долю, — розповідає Тамара Дрозд.
— Коли ми з братиком жили в інтернаті, влітку поїхали з іншими дітьми на екскурсію в Кам’янець-Подільський, — розповідає Галинка. — Екскурсовод привів нас до якоїсь місцини, де можна було загадувати бажання. І я загадала — родину, для себе і брата. Моє бажання незабаром збулося: у вересні ми переїхали у просторий дім.
Інших дітей — Іринку та Ігоря, теж сестричку і братика, Тамара Дрозд забрала із Волочиської лікарні. Дівчинці було три роки, а хлопчику лише дев’ять місяців. У той день — 18 листопада — в Іринки був день народження.
— Коли я побачила цих крихіток, не змогла їх залишити. Порадилась із дітьми, вони були не проти поповнення в сім’ї. Іринка називає мене мамою, щоправда, також пам’ятає про іншу… Тому каже, що в неї дві мами. А Ігор тупотить ніжками і доводить усім, що мама у нього одна, — посміхається Тамара Миколаївна.
Де їхній батько — не відомо. А мама — потрапила у в’язницю, подейкують, за крадіжку. Є ще й старший братик, якого виховує мамина сестра. Тепер Іринка відвідує перший клас, а Ігор ходить у дитячий садочок.
А в січні знову поповнилася сім’я Дроздів. І знову братик і сестричка — Оксаночка і Юрко. Вони вже були перед цим під опікою у двох сім’ях, та не склалося. Діти навіть пригадувати не бажають ті жахливі часи… Оксанка зараз у восьмому класі, Юра — у четвертому. Зате тепер усі діти цієї дружної сім’ї — команда, їх семеро. Скрізь разом. Якщо йдуть на вигін гратися — разом, до лісу — разом.
— Діти дуже полюбляють ходити до лісу. Накопають там молоденьких деревець: ліщини та берези — садять біля хати. Доглядають, поливають їх, і тішаться, що у кожного свої дерева підростають. Дерева ростуть — і діти ростуть, колись випурхнуть із родинного гнізда у світи... Чи наві-
дуватимуться до мене в гості? — задумалася Тамара Миколаївна. — Моя мрія збулася — у мене велика сім’я. Дякувати Богу, ще й батьки мене підтримують та допомагають. Я стараюся навчити дітей усьому, що знаю. Адже хто знає, як складуться їхні долі, можливо всім пощастить… Їхнє основне завдання нині — вчитися. У кожного з них свої мрії.
Після того, як у сім’ї Тамари Миколаївни з’явилося шестеро дітей, тут діє будинок сімейного типу.
— Часто чую за спиною перешіптування, усім людям своєї правди не поясниш. Але у мене є моє найбільше багатство — мої діти. Я би хотіла допомогти й іншим дітям, та лише час покаже, на що ще вистачить у мене сил.
І хай тільки двоє найменших дітей називають її мамою… Тамара Миколаївна вірить, що колись ці заповітні слова вона почує й від інших. У неї вистачить для цього тепла...
Gismeteo 
