Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 738

Вони такі різні за характерами і за зовнішністю, проте всі однаково найдорожчі, найлюбіші. Саме вони — сенс, ба, власне  життя, щомиті — привід для щастя. П’ятеро донечок — найбільша втіха Тетяни Ворфоломеєвої з Голозубинець, що на Дунаєвеччині, а ще — двійко онучків. Чоловік, яким, гордиться жінка, жодного разу за більше як два десятки років, окрім як сонечком, дружину не назвав.

Тетянка змалечку ляльками бавилася — всяких-усіляких їх у неї було. Купував татусь своїй улюблениці, які лиш з’являлися у продажу. Тож сповивала, годувала, зодягала, одяг майструвала, на прогулянки водила, спати вкладала. Ще, пригадує, все дитинство мріяла стати пекарем. І точно знала, що неодмінно буде щасливою! Мріям властиво збуватися, тож з волі Божої так і сталося.
Щоправда, на пекаря навчатися не пішла — діток треба було няньчити, сімейний затишок облаштовувати. Проте будь-якого професіонала за пояс своїми кулінарними, кухарськими шедеврами заткне. Тож постійно тішить найдорожчих смаколиками, а що вже на свята наготує — не наласуєшся, не перерахуєш.
«Коли уже підростали дві красунечки, все мріяли з чоловіком Віталієм про синочка, — усміхається. — Проте Всевишній і далі благословляв донечками. Нині дякуємо йому за дорослих Яну, Ілону, Діану, десятирічну Ангеліну, чотирирічну Даринку. Подарувала доля й синочків, бо рідними стали зяті Вадим та Денис. Вже й онучок, якому трохи більше року, на мене «буся» каже, а онучці чотири рочки. Коли ті роки збігли? Мої донечки матерями стали, а для мене ще такі маленькі».
Не розуміє Тетяна зозуль, які діток зрікаються: як почує таку новину з теленовин чи у газеті прочитає, не може знайти спокою, бо не вистачає розуміння, аби те осягнути. «Це ж бо найбільше у світі щастя — радість материнства, — переконана жінка. — А обійми рідних дітей — цінніші найкоштовніших прикрас, їхні поцілунки — дорожчі будь-яких подарунків, і найголовніше, що може бути у світі, — їхнє здоров’я, успіх і щастя».
Нелегко нині, чого гріха таїти, забезпечити і дати належне виховання одній дитині, а п’ятьом й поготів. Про гідні робочі місця в українських селах, та й у містах так само, всі ми з вами знаємо. Тож вже багато літ поспіль доводиться чоловіку Тетяни їздити на заробітки. Ось і зараз Віталій у Польщі. Там же заробляють копійку й зяті. Тому всі нелегкі чоловічі роботи, гектари городів, чимале господарство і все інше лягає на жіночі плечі. Але хіба є яка робота, що не під силу українкам?
Ця дружна родина навчилася любити не пори року, а той час — ті щасливі дні, коли приїздять на, так би мовити, «заробітчанський несезон» батько, Денис і Вадим.
У Ворфоломеєвих є сімейні традиції, яких завжди дотримуються. Щороку на новорічні свята, до прикладу, їздять на тиждень до родичів в Одесу. На всі свята збираються за дружним щедрим родинним столом. «Яке ж то щастя, як всі рідненькі збираються! — не нарадується Тетяна. — Ось на Пасху чоловік приїде, зберемося всі. Для нас приїзд батька — завжди велике свято».
Віталій з Тетяною завжди прагнули і прагнуть, аби їхні діти були щасливими, аби дитинство було справжнім, аби в дива найдовше вірили. Тож Миколаї (і католицький, і православний) завжди замовлене у дитячих листах приносили, й Дід Мороз хати не минав. Старшим донечкам освіту дали. Ангеліну зараз мама до райцентру тричі на тиждень попутками до музичної школи возить. Здібна маленька співачка, яку хвалять викладачі, мріє стати акторкою. «На весіллі середульшої донечки, яке справляли в наметі, Ангеліна заспівала пісню про сестру, яка виходить заміж, — пригадує співбесідниця. — А всі гості наввипередки почали запитувати, чи вона навчається в музичній школі. Після цього я її й записала».
А маленька Даша колекціонує іграшкових поні. У спеціально відведеній для них корзинці яких їх тільки там нема.
Про кожну донечку, про улюблених онучків, про батьків, які живуть неподалік й постійно допомагають (до слова, і батько, і ненька з багатодітних родин, де по семеро дітей), про коханого чоловіка й зятів, які стали синами, Тетяна може розповідати годинами. Переконана: найсправжнісінький сенс життя — міцна щаслива сім’я, і ніколи жодні статки й ніяка кар’єра цього даного Богом людині блага не замінять.
«Про що мрію я? — всміхаючись, перепитує Тетяна. — Аби діти й рідні були здорові і щасливі. А ще… Ще дуже хочу поїхати в Карпати. Ніколи там не була. Чоловік пообіцяв, що на осінь всі поїдемо. Мріям властиво збуватися. Тож чекаємо осені».
Ця справжня, сильна і водночас така жіночна подолянка, воістину Берегиня, випромінює стільки доброти, непідробної щиро-
сті, оптимізму і любові! От якби нам побільше таких українок! І демографію вирівняли б, і агресії серед людей не було б.