З Ольгою Нагорною не раз спілкувалася. І 88-річна жінка розповідала історії зі свого життя так захопливо, наче гортала цікаву книжку. Згадувала, як її рідне село Хотьківці на Красилівщині голодувало, як вмирали односельчани. Це уже від своєї матері дізналася про жахіття голодомору, бо була тоді ще маленькою.

— Рятувала нас корова-годувальниця, та ще в льоху картопелька й бурячки, залишилися. Коли з голоду помер мій дядько Іван, і наша сім’я поповнилася його дітьми, стало тісно, але терпіли й рятувалися. Того голодного року мій батько Григорій Ковальчук, — розповідала Ольга Григорівна, — був директором радгоспу. Приходили на обробіток буряків і жінки з навколишніх сіл, бо можна поїсти колективного супу, адже батько, незважаючи на заборони, організував харчування для людей. Якось побачивши, що одна з жінок гірко плаче, розпитав про її біду. З’ясувалося, що чоловік помер з голоду, а троє діточок залишилися. Він сказав, щоб вона йшла до нашого дому, а мама їй вділила трохи продуктів. Не раз цю жінку з Калинівки сусіднього району і пізніше підтримувала. Через декілька років прийшла вона подякувати моїм батькам, бо її троє дітей вижили...
Війна родині Ковальчуків завдала поневірянь. А її перші дні малій Олі запам’яталися тривогою та слізьми матері. Та ще й дзеркало, що висіло у кімнаті, несподівано тріснуло. То й біда не забарилася. Разом з батьком, другим секретарем Красилівського райкому партії, збиралися у далеку дорогу.
 — І тоді вже я зрозуміла, що ніколи не повернуся до Щиборовецької школи, не зустрінуся з однокласниками, — продовжувала Ольга Григорівна. — Коли поїздом добралися до Дніпропетровська, то батько сказав, що далі не поїде, бо не тікатиме від німців аж за Урал. Ми вийшли на перон, а поїзд помчав далі. Цю пекельну ніч запам’ятала на все життя — безперервне бомбардування, страшенно вили сирени. Люди ховалися в укриття, а наша сім’я змушена була стояти під будинком, бо я боялася, що у бомбосховищі мене засипле землею. Вранці мостом їхали підводою. На зустріч рухалася військова техніка, йшли люди. Паніка охопила біженців, вони плакали, лаялися, хотіли якнайшвидше перебратися через Дніпро.
Перелякані коні шарахалися від сигналів машин, ризикуючи перекинути воза з пасажирами в річку. Нарешті, ми добралися до знайомої Ганни Гавриленко. А тато 8 серпня 1941 року звернувся у Новомосковський військкомат Дніпропетровської області і добровольцем пішов на фронт…
Коли Ганна Ковальчук залишилася з чотирма дітьми, то не розгубилася. Їй у колгоспі дали коней з возом, який був схожий на циганську кибитку. І підводи з біженцями день і ніч вперто торували шлях, зупинялися лише, щоб попасти коней та дати їм відпочити. Десятирічна Ольга дивувалася з витривалості матері, яка ніколи не спала, — вночі була за пастуха, а вдень за вправного їздового, бо ще змалечку доглядала коней.
 Здолавши понад сімсот кілометрів, зупинилися у Кулішовці Краснодарського краю. Звідти у квітні 44-го повернулися на Хмельниччину. Вберегла від війни Ганна Ковальчук своїх доньку та троє синів.
А от їхній батько недовго воював. Після двотижневої підготовки неозброєних новобранців загнали у долину біля Дніпра, де на них пішли німецькі танки. Було місиво...
— Від нашої хати залишилося лише згарище, — розповідала пенсіонерка. — А я дивувалася, де бралися у мами сили, щоб її відбудувати. Ще й жала жито в городі, вправно молотила ціпом, тіпала коноплі, пряла кужіль і бігала на ферму.
Та все ж радість вдову Ганну Ковальчук не обминула — донька Оля поступила до Кам’янець-Подільського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників. Там зустріла свого судженого Веніаміна, а після закінчення навчання в 1950 році вирішили одружитися.
— Обоє уже ми почали працювати: Веніамін — у Кам’янець-Подільському райкомі комсомолу інструктором, а я — завідуючою бібліотекою нашого рідного навчального закладу. Тож були самостійними людьми, — вела розмову Ольга Григорівна. — Однак ми не планували великого весілля, знаючи, що моя мама не спроможна забезпечити такі матеріальні витрати, тому вирішили влаштувати невелику вечірку. Приїхали ми в Хотьківці втрьох, бо ще й баяніста із собою прихопили — Веніамінового земляка, студента третього курсу нашого технікуму — Всеволода Красніцького. Та коли мама повідомила про це моїх дядьків Петра, Павла і Тимка, а ще тітоньок Маріку та Катю та деяку близьку родину, то всі в один голос сказали: весілля Олі зробимо! І потягнулися до нашої хати жінки із великими ношами на плечах з готовими весільними стравами, заздалегідь між собою домовившись, хто що варитиме чи пектиме. Через два дні все було готове, і мені сказали просити гостей. Три дні дощ не вщухав, а треба було обійти всю родину, запросити на весілля за всіма правилами і традиціями. На дорогах болото непролазне. Аби я в своїх ботиках не застрягла серед якоїсь калюжі, моя старша дружка Маруся — висока, міцненька дівчина, переносила мене на плечах. Це нас дуже смішило і надовго запам’яталося. Сьомого листопада небо прояснилося. Баян грав на все село, а гості танцювали. На той час це була велика розкіш...
Своє трудове життя Ольга Нагорна присвятила бібліотекарській справі. Здобула вищу освіту. І не зогляділася, як виросли син та донька, пішли своїми стежками. А вона, пенсіонерка, овдовівши, залишилася сама. І якось несподівано для себе знайшла розраду в клубі «Надвечір’я» і в народному колективі «Журавка».
Якось після випуску на обласному конкурсі підійшов до неї чоловік. «Своїм очам не повірив — невже стоїть на сцені Оля Ковальчук?» — сказав їй.
— Не відразу його, Михайла Люшню, впізнала. І не дивно, бо не бачилися аж 53 роки. А він мене запам’ятав ще за дівочим прізвищем, — пригадала пенсіонерка. — Як навчався в десятому класі, то вже акомпанував хорам. Із Вовковинець разом із художнім колективом Михайло приїхав у Кориченці, де я тоді працювала у бібліотеці. Там і побачила його вперше з баяном, а потім уже зі сцени слухала його гру. Коли ж організувала акапельний хор, то приїхала у Вовковинці з концертом, там уже й познайомилися з талановитим музикантом. Хоча наші стежки-доріжки розійшлися, але завжди стежила за творчістю композитора.
Після несподіваної зустрічі через понад півстоліття, давні друзі уже не губилися. Коли Михайло Люшня у своїх рідних Вовковинцях організував обласні фестивалі «Грай, подільська гармонь», то Ольга Нагорна на них завжди була присутня. І щоразу в районній газеті з’являлася інформація про мистецьку подію за її підписом.
Після нашої зустрічі зателефонувала мені й запросила на презентацію своєї книги «Дороги життя Ольги Нагорної», у якій не лише скрупульозно описала кожну «гілочку» свого родинного дерева, а розповіла багату на талановитих людей Деражнянщину.
Жінка була втішена тим, що приїхали на презентацію її давні друзі, зокрема, колишній дипломат Михайло Мусієнко та композитор Михайло Люшня.
Уже через кілька днів знову поділилися радісною новиною — з’явився на світ шостий правнук! Родинне дерево, яке описала у своїй першій книзі Ольга Нагорна, проросло новим пагінцем.